Через день, 17 березня, появилася під заголовком "П'ятеро з Парнасу" у "Більшовику" стаття Лісового, зміст якої далі коротко переказую: Вступне слово Филиповича зі скаргами на кризу в поезії. Поетів — хоч греблю гати, а поезії —■ як кіт наплакав. Та й ота є — нудна, одноманітна зі своїми молотками та тракторами. Все лихо від того, що сучасні поети не хотять учитися у... тих п'яти висококваліфікованих поетів з милости божої (звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті).
У сучасних 150 графоманів — негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохтіння трактора — хіба-це поезія?!.. .
Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти_ тільки під лагідні звуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гексаметри Зерова. Це й є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бур-гардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобой-цям-графоманам правильні шляхи.
... "Тремтіння зорь", "човни", "кохання", а взагалі інтелі-
гентське тремтіння й абстракція "вічно-людська". Це зміст. Фор-
ма клясична... і
Про "сучасність" п'яти поетів та їхні симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів, Люкреція Кара, Овідія, французьких — Ле-конт де Ліля, Бодлера, Артюра Рембо, з польських Міцкєвіча...
Далі ще говорилося в цій рецензії, ніби сам Зеров наприкінці відступив від своїх позицій та знизив свій тон та ніби Могилян-ський відрікався від своїх товаришів-неоклясиків. Це доводилося або тим способом, що перекручувалося слова їхні при цитуванні, або подавалися уривки речень, не доведені до кінця. Зрозуміло, що таке трактування теми викликало обурення тих, що були зачеплені рецензентом. На статтю його зареаґували по черзі Зеров,
Могилянський і Филипович. У своїй відповіді Зеров казав: "1. Моя кінцева промова не була жадним відступом з позиції чи то "зни-женням тону"; ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не вигоро-жував; 2. слів про чисту поезію і чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт "Більшовика", я не говорив... Лісовий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся — ні належним способом вслухатися їв зачитанг" матеріял, ні схопити основну нитку дискусії".
Могилянський у своєму спростованні приписуваних йому думок зазначав: "А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається. Може й "по старостів відчуваю в Люкреція та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучас-ности, ніж у багатьох тих, що намагаються "ловити момент", але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє почуває без зв'язку з вчорашнім".
Досить докладна була відповідь Филиповича, яку теж подаю у скороченні. "В гЧг. 61 "Більшовика" від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригінальної і перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм спеціяльне освітлення, прошу надрукувати мої зауваження. Поперше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні "скарги", а наводив думки, що все частіш з'являються за останній час в пресі. Я цитував з "Більшовика" (гЧг. 57) за 1925 рік... Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надав симптоматичне значення, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманіт-ности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії — на "Нову Громаду" і літвечірку підписано однаковими ініціялами: А. Л-ий. Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював його ж власні слова... (вчитись і працювати!)... Особливо підкреслено було значення перекладної роботи, що переважно демонструвалася на вечірцк.
На всі ці відповіді знов дав свою відповідь Лісовий, яку так закінчував: "В літвечірці у ВУАН, мені здається, треба вбачати 'спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті... Проте, якими фразами ("вчитись і працювати") неоклясики не визначали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми, без найменших вагань, рішучо будемо застерігати молодь від наслідування неоклясиків, творчість яких ідеологічно шкідлива".
Після всього того свою печатку приклав ЦК своєю резолюцією. Видрукована в "Правді" з 1.7. 25, вона містила в собі такі рядки: "Как не прєкращаєтса у нас класовая барьба вообще, так ана не прєкращаєтса і на літфронтє. В класовом обществе нет і не может бить нєйтральнаво іскуства...".
На це Филипович напирав жартівліву "Епітафію неоклясикові":
і"Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла ■—
його сховає нічности ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
після Европ досвідчена ) рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
ие раз скубла десниця Десняка. )
Кінець. Мечем Дамокловим нависла
сувора резолюція ЦК.
Дарма, що він, у педжаку старому,
пив скромний чай, цриходячи додому,
4 жив црацьовником з юнацьких літ, —
он муза аж здригнулась, як почула,
що ті переклади з Гомера і Катулла
відродять капіталістичний світ".
Глузуючи з поетів, які старалися догоджувати, як Савченко, Загул, Поліщук, написав Зеров глузливу пародію на один вірш свого товарища Драй-Хмари:
"Ні, не Еллада ти. Сучасности над нами
червоний прапор... Чорні димарі...
Донбас прийдешньому відчинить брами,
(і Савченко блискучими рядками
на подушку оберне угорі
сліпуче сонце...
—— ...Мексико майбутня,
неоклиеичних виженеш жерців,
й мов Загулова побідна лютня,
ти задзвениш, велика і могутня,
під проводом Поліщуків".
Взагалі неоклясики не цуралися пародій, охоче їх писали не тільки на ворожих людей, а навіть на самих себе, і ніхто, певна річ, за це не ображався. Ось зразок злісної епіграми з-під пера Зерова, що має наголовок "Напис до останньої Загулової книжки": "Я раб і наймит? Як же так? —