Баришівське громадянство запропонувало нам читати в клюбі цикли лекцій з української історії, літератури і культури. Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених "культурників". Пам'ятаю,.як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдота. В дискусіях, в яких він потім виступав у Києві, він клав супротивників на обидві лопатки, — нічого не лишалося від них, ані пір'ячка.
Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам'ятаю "На щитах Татр" Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як "Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь"! Або чи ж можна сказати "Увяданья золотом охва-чений", коли само напрошується "охваченим"? Я намагався довести оригінальність і яскравість досить ризикованого образу:
"і шепчет про кусти нєпрахадімих рощ, где пляшет, <сняв парти, златокалєнний дождь".
Тупцюючи на місці, я спитувався довести, як поет мигтінням золотих колін хотів передати миготіння дощу, що Зерова дуже смішило, захоплювало, але не міняло його загальної оцінки Єсеніна як поета.
Враження від Баришівки у нього вилилося у такий вірші' З двох сторін — канавами! — дві річки, —з третьої переліски й лани;
посередині базар, крамнички і нежданий гість з старовини Благовіщення струнке барокко, — а навколо, де не візьме око, купи давніх і тісних домів і невидимо солом'яних дахів. Тут живуть буржуї нареченні, хазяї поважні та круті, гаманці набиті та товсті; в тих хатинах пироги й печені, а під свято — морем — самогон... Героїчний розмір і епічний тон.
На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дрів. До того вживався колун о. Лаврентія, у якого я кватирував. Зеров пробував! допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі, в якій я мав перевагу чотирилітнього досвіду на Арханґельщині. Він охристив той колун "святолав-рентьївським" (В рукє неверной харалужіе — святолаврентьев-скій колун"). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові:
Вітай,, колуне з колунів, щиро омитий нашим потом, — скажи, за-що тебе factotum геть на сокиру перевів?
Ти всіх високим станом вабив — Не то джигит, не то козак, а наймит взяв кривий держак і держаком тебе обабив.
І будиш ти веселий гнів ,
двозначним виглядом нескритим: красуєшся гермафродитом в родині мужніх колунів.
Зеров прищепив і мені звичай ґутенбержити, зфабрикував-ліи для мене кілька збірок, писаних його дрібним, чітким, прекрасним почерком. З тих збірок ("Мета та мусіка" двох зшитків "Тівіае" та "Четверогласника") узято наводжені тут, не друковані поезії. Видання помічено: Lucrosae, Anno Domini МСМХХ і МСМХХІ. Лукрозою Зеров охристив Баришівку, бо "бариш" по-латинськи "lucrum". Одна з моїх йому дарованих збірок мала на обкладинці малюнок — рожу й цибулю (по рос. "лук — роза"). Але далеко мені було до тої вправности й чистоти в роботі "ґу-тенберження", яка була у Зерова. Як Баришівка Лукрозою, так Київ став для нього "голодним Баальбеком", а ми — захожими різьбярами, що плекали сни культурної Геллади. Про це говоритьприсвячений мені у "Камені" вірш, якого тут подаю в його трохи відмінній первісній редакції, як він увійшовдо "Четверогласника":
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, де розум і життя — все іепить в анабіозі, живем ми, кинувши далекий Баальбек,1) оподаль' від людей, гуртків, бібліотек,2) ми зерно сіємо на непочате лоно...8) часами служимо владиці —< Аполлону, і тліє ладан наш на вбогім олтарі...
Так в давній Ольбії захожі різьбярі серед буденних гарав і шкурної громади в душі плекали сон культурної Еллади4) і для окружних орд і скитів-дикунів різьбили з мармуру невиданих богів.
"Шкурна" громада тут мала подвійне значення: поперше, в Баришівці жили чинбарі — шкіряники, подруге — жили вони "шкурними інтересами".
З приводу якогось свята улаштовано якось на вулицях тріюм-фальні ворота з соснового галуззя, яке за пару днів почало осипатися. Проходячи ними, Зеров, сміючися, сказав: "Скоропо-стижні арки", як звичайно кажеться "скоропостижна смерть", а за пару днів у нього був готовий вірш з моттом із Ґете: "Kennst du das Land?"
"Я знаю край: скоропостижні арки і над дорогою старий жидівський дім. Поріддя Ноеве, там Хам і Сим знов поєднались без розмов і сварки.
Там грабівник і безсоромний мім беруть на жеребок шапки й чумарки. На килимах затоптані цигарки і понад кріслами смердючий дим...
А над вертепищем Маркс і Ласаль... В очах у Маркса залягла печаль, шляхетне серце тягота притисла:
— Ласалю! та невже в одвіті ми за ці брудні й понівечені крісла, за ці лихі й подерті килими!
Це була картина досить вірна: малювався партійний куток, обставлений реквізованими речами. Звичаї, що панували за того часу, були далекі від рівня високої моралі чи навіть звичайної пристойности; так, напр., відповідальний партіець Железовський
Г. "Камені": 1) Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек. 2) оподаль від розмов, людей, бібліотек; 3) ми сіємо пашню на непочате лоно, 4) в душі плекали сон далекої Еллади.
уславився тим, що пограбував у когось годинника на битім шляху, писав доноси та фальшиві листи, на яких підробляв наші підписи.
В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно. Був чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його сонет з моттом "і абіє пітел возгласи":
"Свічки і теплий чад, з високих хор лунає спів ,туги і безнадії. Навколо нас кати і куетодії, синедріон, і кесар, і претор.