Робиться це ще й через те, що пан Гірш вважає, якби він не бив хлопця, то хлопець бив би його, а взагалі додержує правила тієї креолки, яка сприймає биття за кару, а небиття — за нагороду.
Отакий наш Орсо. Проте з недавнього часу він став добрішим, бо дуже покохав малу Джеині. Десь рік тому, коли Орсо, що був заразом і доглядачем звірів, чистив клітку пуми, звір, просунувши лапу крізь грати, досить сильно поранив йому голову. Тоді атлет увійшов у клітку і з страшної боротьби, що зав'язалась між ним і звіром, вийшов живим тільки він сам. Правда, він був дуже покалічений і зомлів, а потім довго хворів, тим більш, що директор також ще й відшмагав його за те, що він зламав пумі хребет. Під час хвороби Орсо мала Джеині виявила до нього щире співчуття, перев'язувала йому рани, бо більш не було кому, а в вільний час сиділа коло нього й читала йому біблію, тобто "добру книжку", в якій говорилось про любов, про прощення, про милосердя,— про речі, про які в цирку пана Гірша ніколи не було мови. Слухаючи цю книжку, Орсо довго міркував своєю індіан-
Як ся маєш, дорога? (Англ.) ською головою і нарешті доміркувався, що коли б у цирку було так, як у тій книжці, то й він не був би такий злий. Думав також, що він не був би битий, а може, навіть знайшовся б хто-небудь, що, покохав би його. Але хто? Не негри ж і не пан Гірш, хіба що мала Дженні, голос якої дзвенів йому так ніжно, як голос маукавіса.
Внаслідок цих думок він одного вечора страшно розплакався, став цілувати маленькі руки Дженні й відтоді дуже покохав її. З того часу, коли на вечірніх виставах дівчинка їздила на коні, Орсо завжди був на арені й пильно водив за нею заклопотаними очима. Підставляючи їй заклеєні папером обручі, він усміхався до неї, а коли під звуки пісеньки: "Ах, близько смерть!" — носив її на верху жердини, чим жахав глядачів, то й сам завмирав із жаху. Він добре знав, що коли б вона впала, то не було б уже нікого в цирку з "доброї книжки", тому не спускав з неї очей, а його обережність і напруженість рухів додавали драматизму всьому видовищу. Потім, коли вони під бурю оплесків вибігали вдвох на арену, він завжди висував її наперед, аби їй припало найбільше оплесків, і мурчав від задоволення. Тільки з нею міг розмовляти цей відлюдок і тільки перед нею відкривався. Він ненавидів цирк і пана Гірша, що був зовсім інакший, ніж люди з "доброї книжки". Щось завжди вабило Орсо до далекого обрію, до лісів і степу. Коли пересувній трупі в її постійних мандрівках доводилось переїжджати через незалюднені місцевості, в ньому пробуджувались такі інстинкти, які пробуджуються в прирученому вовкові, коли він уперше побачить ліс. Цей потяг він успадкував, мабуть, не тільки від матері-індіанкп, бо к батько його, можливо, був якимось мисливцем, що блукав по степах. Свої прагнення він звіряв малім Дженні, а заразом оповідав і про життя людей в пустинь Переважно то були його здогади, а дещо він чув від степових мисливців, які час від часу з'являлися в цирку, то постачаючи пайові Гіршеві диких звірів, то пробуючи здобути сотню доларів, яку пан директор визначив за перемогу над Орсо.
Маленька Дженні слухала ці вигадки й фантазії індіанця, замислившись і широко розплющивши свої голубі очі. Адже Орсо ніколи ие вибирався в пустиню сам. З ним завжди була вона, і їм страх як хороше було вдвохі Кожен день відкривав їм щось нове, вони мали ціле своє господарство, і треба було про все подбати.
Отож вони сидять тепер у смузі світла й розмовляють, замість репетирувати новий номер із стрибками. Кінь стоїть на арені й нудиться. Мала Дженні, притулившись до плеча Орсо, замислено дивиться в простір, завзято дриґає ніжками, розмірковує, як то воно буде в тій пустині, та зрідка ставить запитання, щоб довідатись про все ще докладніше.
— А де ж ми будемо жити? — питає вона, зводячи очі иа товариша.
— Там повно дубів. Бери сокиру і став дім.
— Гаразд,— каже Дженні,— а поки поставимо дім?
— Там завжди тепло. Грізлі-Кіллер казав, що там дуже тепло.
Дженні починає ще дужче дриґати ногами з радості від того, що там тепло, а їй більш нічого й не треба, але за якусь хвилппу замислюється знову. 6 у неї в цирку улюблений собака, який називається Пан Пес, і кіт, на ім'я Пан Кіт, отож їй хотілося б вирішити щось і про них.
— А Пан Пес і Пан Кіт підуть з нами?
— Підуть,— відповідає Орсо й мурчить від задоволення.
— Візьмемо з собою і "добру книжку"?
— Візьмемо,— відповідає Орсо й мурчить— пи" голосніше*.
Гаразд! — щебече дівчинка.— Пан Кіт ловитиме нам пташок, а Пан Пес гавкатиме, коли до нас захоче прийти хтось недобрий; і ти будеш моїм чоловіком, я твоєю жінкою, а вони — нашими дітьми.
Орсо такий щасливий, що не може вже навіть мурчати, а Дженні править далі:
— І Пана Гірша не буде, і цирку не буде, і ми не будемо ніколи нічого робити, хіба що... Але ні,— додає вопа за хвилину.— В "добрій книжці" сказано, що треба працювати, ну то я часом перескочу там через обруч, через два обручі, через три обручі, через чотири обручі!
Дженні, видно, не уявляє собі іншої роботи, як скакання через обручі.
Помовчавши трохи, вона питає знову:
— Орсо, я й справді завжди буду з тобою?
— Авжеж, Джі, я ж тебе дуже люблю.
При цих словах обличчя його прояснюється й стає майже гарним. ї все ж він сам ще не розуміє, як любить цю маленьку біляву голівку. Як лютий дог свою хазяйку; На всьому світі лише її одну. Звичайно, віп проти неї — нібп якесь страховище, та це йому не вадить. Зовсім ні!
— Джі,— мовить він за хвилину,— послухай, що я тобі скажу.
Дженні, що була встала глянути па коня, знову стає навколішки перед Орсо і, щоб не пропустити жодного слова, спирається ліктями па його коліна, потім підпирає підборіддя долонями і, підвівши голівку, слухає.
В цю мить, на їхнє нещастя, в цирк заходить "маестро бича" і до того ж у погапому настрої, бо репетиція з левом зовсім не вдалася.
Облізлий від старості звір, що був би радий, аби йому раз назавжди дали спокій, ніяк не хотів кидатись на артиста, а від ударів бичем ховався в куток клітки.
Директор з розпачем думав, що коли цей миролюбний настрій не залишить лева до вечора, то "концерт на бичі" може не вдатись, бо бити лева, який одвертається від тебе, не більше мистецтво, ніж їсти рака з хвоста.