— Дива! — знизав плечима Віллі. — На вас не схоже… У чому ж ваша провина?
— Цього разу — аж самій сором! — у чисто жіночій допитливості. Цієї вади представницям слабкої статі, мабуть, ніколи не позбутися.
— І про що ж ваша вада жадає дізнатися зараз?
— Про гарне намисто, — запитала, мило ніяковіючи.
— Яке намисто? — здивувався Майєр.
— Невже ви забули, Віллі? Намисто з монет, що мені так невдало пропонував Шниряєв! Ви ж самі були при цьому.
— Он ви про що! Я теж було згадав про нього, коли ми оглядали труп і місце злочину. Проте Кеслер вважає, що ніякого намиста взагалі не було.
— Кеслер?! — мимоволі вихопилося у Крістіни.
— Він, а що? Кеслер узяв цю справу на себе. У протоколі ніяке намисто не фігурує.
Її сподівання остаточно розвіялись, як марево. Так просто — намиста нема і не було. І його колишній власник, який міг би щось сказати, не зронить і півслова. Мерці не базікають. Проблему вичерпано. Але як їй все-таки скомпрометувати Кеслера?
— Як же так — погарячилась вона, бо не годна була приховати своє прикре розчарування. — Адже є свідки.
— Хто саме? — сухо запитав Віллі.
— Ми самі чули…
— Тільки чули, але не бачили.
— Але Шниряєв? Він же бачив!
— Шниряєв? Його не забуто — Кеслер уже допитував. Той запевнив слідчого, що то був просто своєрідний комплімент з невеличким художнім домислом. Мовляв, він тільки тому сказав, що вам до лиця золото. Ну, а далі — міф, казочка… Кеслер не наполягав. А компліменти до справи не стосуються. І все-таки, якщо намисто справді було…
— Звідки у вас сумнів?
— Шниряєв — не дурень, щоб наражатися на небезпеку. Адже небезпечний свідок у даній ситуації дуже просто може стати другим трупом.
— А коли намисто справді було, що тоді?
— На жаль, нічого суттєвого. Тоді лишається задовольнитися думкою, що діяла розумна і спритна людина. Чисто зроблено.
— Як і де вбито перекладача?
— Удома. Ударом в потилицю. Точно у те місце, куди стріляють, виконуючи вирок, — надійно, і крові майже нема. Видно, що діяла досвідчена рука.
— Це…
— Не поспішаймо робити безпідставні припущення, фрейлейн! Я догадуюся, кого вам хочеться звинуватити. І знаю, чому ви цим цікавитесь. Але збагніть самі: навіщо даремно дратувати Кеслера? Він уже визначив це вбивство як політичне, а не кримінальне. Отже, найвірогідніше, що ця справа незабаром припаде пилом забуття як нерозкрита. Особисто я у цьому певен. І припинять марудитись з нею, хоча б за браком часу… Зараз турбот і клопотів — море. Що важить якийсь миршавий перекладач, коли блоковано армію Паулюса і загрожує оточення нам?
— Нам? — звела очі Крістіна.
— Так. Одержано наказ про нове перебазування. Далі на Захід…
Крістіна раптом відчула себе маленькою і беззахисною у великому, жорстокому і байдужому до неї світі. Як вберегти себе хоча б для дитини? Не стрималася — нервово пересмикнула плечима.
— Вам холодно? — помітив її мимовільний порух Віллі.
— Вогко, — відповіла ухильно. — Мжичка пробирає до кісток.
— Може, повернемося?
— А Віт? Невже ви хочете, щоб він потягнув мене у цю негоду вдруге?
Вони замовкли і в дощовій імлі чалапали далі по мокрій вулиці, аж поки Крістіна тихо не запитала:
— Віллі, вам ніколи не приходять до пам’яті слова Кеслера? Пригадуєте, він усю дорогу бурчав на генералів, коли ми їхали до Ставрополя. Мовляв, усі вони мерзенні здирники.
— Марно намагатися усе запам’ятати, — насторожився Майєр. — Людина — не диктофон. Що конкретно ви маєте на увазі?
— Якщо не помиляюся, він дозволив собі образливі вирази про улюбленця фюрера барона фон Макензена. Як же воно було мовлене дослівно? Якось навіть дотепно… Здається, так: "Фон Злодій".
— Пам’ять вам не зраджує, — зазначив Майєр. — Але що з того?
— А ще він звинуватив у хабарництві зондерфюрера СС гауптштурмфюрера Краллерта. Мовляв, він за хабарі затуляє очі на привласнення цінностей, що належать рейхові.
— Чому ви повели про це мову?
— Просто так. Чомусь згадалося.
— Не нарікайте на мене, але я неодноразово пересвідчувався у тому, що просто так у вас не буває.
— Це комплімент?
— О ні!.. — у голосі Майєра забриніла іронія.
— Ну, хай так, коли вам хочеться… Скажіть мені, що сталося б з Кеслером, якби про його заздрісні наклепи і безпардонне паплюження вищих чинів вермахту дізнався, приміром, зондерфюрер Краллерт?
— Гадаю, Кеслера грунтовно познайомили б з методами дізнання, які практикує політична поліція.
Він скоса зиркнув на Крістіну і застеріг:
— Ви сподіваєтесь прибрати Кеслера? А може, ви колекціонуєте трупи? Попереджаю: ця гра дуже небезпечна. Насамперед для вас. Одне потягне за собою інше. Кеслер не дурень — він теж згадає, де, коли, що й кому казав. А коли йдеться про власну шкуру, чужої не шкодують. Тут він знехтує навіть службовими інтересами та перспективами кар’єри!
— Ви хочете сказати…
— Зрозумійте мене вірно, фрейлейн, я вас не залякую, а змальовую реальний стан речей. Врахуйте, поки що небезпечні для вас підозри Кеслера гальмує Хейніш. Якщо ж вийти на Краллерта, це гальмо для Кеслера зникне. Рятуючи себе, він не пошкодує взагалі нікого. І найперше вас, бо здогадається, від кого надійшов донос.
— Вже й донос!
— Донос — явище нормальне, він широко практикується і заохочується начальством. Але хай це буде доповідна, назвемо так, якщо вам це більше імпонує… Так от, що для Кеслера становитиме Хейніш, коли йтиметься про його власну безпеку? — І переконано завершив: — Будьте певні, топитиме всіх!
Крістіна з цікавістю глянула на Майєра. Що це? Життєва філософія, що випливає з власного досвіду?.. Адже даючи оцінку іншим, людина мимоволі розкриває себе, риси своєї вдачі уподобань і поглядів. Чи, може, це підсумок його тривалих спостережень, що базується на логіці характеру Кеслера? Принаймні від слідчого годі чекати чогось іншого.
Проте не зайве буде дізнатися, як Майєр сам поведеться, коли інші важитимуть його долю на терезах ’ життя і смерті. І ось цей суворий екзамен на мужність, честь і гідність людини чекав на Віллі. І фрейлейн Крістіна Бергер чудово знала про це. До початку іспиту Майєрові лишалося кілька кроків…
Розділ 9
ЙОГО ПСЕВДОНІМ — НІКА
Попереду починався пустир — звалище розбомблених і підірваних для безпеки будівель. Серед куп, що швидко позаростали бур’яном, подекуди, зяючи сліпими проймами вікон, височіли похмурі стіни, що могли завалитися від найменшого струсу. Тому сюди без нагальної на те потреби не зазирали навіть патрулі польової жандармерії. Сюди тікав одного разу хлопчина, що вихопився з колони, яку посилений конвой гнав на вокзал. І його не доганяли — скосили автоматними чергами.