Минула будиночок з трьома вікнами і цього разу. Мала підстави оберігатися.
Тоді, минулої зустрічі, вона енергійно постукала, як людина, якій нема чого критися, і на звичне запитання: "Хто?" — коротко й вимогливо відрубала: "Гестапо!"— хоч усвідомлювала, наскільки це неймовірно в її ситуації, бо здоровані з таємної поліції не промовляють дівочими голосами. Тиша. Шарудіння. Зарипів засув, брязкнула клямка. Двері прочинилися. Не навстіж. Рівно на стільки, щоб з’явилася рука з каганцем і похмуре обличчя господаря, зморшкувате та горбоносе, освітлене знизу тремтливим вогником, від чого очі на ньому запали в глибоку темінь. Лише коли обмінялися паролем, двері відчинилися.
Господар квартири Астан Мірза-Хатагов виявився чоловіком вже непризовного віку навіть за умов війни. Але, як і більшість горян, ще був далекий від скарг на старечі недуги. Високий, ставний, рухливий. У темряві, що згладжувала зморшки і молодила обличчя, скидався на людину середнього віку, треновану й повносилу. А втім, ні — зовсім сиві вуса зраджували. Залишившись боротися з ворогом у підпіллі, спромігся забезпечити себе чудовим легальним прикриттям — працював пакувальником ставропольської філії зондеркоманди "Кюнсберг", через що мав певні побутові пільги і надійний аусвайс-посвідчення. З перебазуванням до Ставрополя й штабу зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом роботи побільшало, але поширшали й можливості. Усе це створювало непогані умови для порівняно легкого контактування з іншими членами їхньої наглухо законспірованої, нечисленної підпільної групи. Тому й виконував у ній функції зв’язкового. Та от біда: від початку окупації група не мала рації — прямого й безпосереднього зв’язку з зафронтовим керівництвом, що було конче необхідно для Крістіни.
Проте фрейлейн Бергер завбачила й цей прикрий для неї варіант. А поки що знайомилася з господарем, розмовляючи про менш суттєве. їй подобався старий Астан неквапною діловитістю і навіть несподіваним відкриттям — Мірза-Хатагов був першою людиною з усіх, кого зустрічала вона, цілком задоволеною тим, що залишилася "під німцем".
— Змалку ненавиджу грабіжників, — у дещо незвичний спосіб мотивував він сій є, на перший погляд, дивне вдоволення. — Батько завжди казав: вкрав — клади злодійську руку під сокиру! Більше не крастиме. У давні часи так і робили…
— А ці німаки, гади повзучі, — ти лишень уяви собі, дочко! — возвели пограбування і крадіж серед білого дня в державний закон! І якщо людина боронить своє добро, то не грабіжників, а невинну людину карають — розстрілюють або вішають. Воістину світ перевернувся догори ногами! Та це дарма не минеться: я в тій зондеркоманді пакую накрадене та награбоване і все запам’ятовую, а потім тайкома записую. Все записую — що вкрали, в кого поцупили і куди відправили. Уявляєш, доню, яка моїй праці честь? А чому? Бо прийде час, переможемо фашистів, подамо рахунок, моєю рукою писаний. З подробицями… Усе повернемо до нитки!
— Чи все? — вголос помислила Крістіна.
Мірза-Хатагов похмуро звів брови, густі, кущуваті.
— Так, усього не повернути, — погодився з ледь притаманним гнівом. — Не повернути спалене, висаджене в повітря, знищене, крадене й перекрадене серед самих злодіїв, коли й сліди награбованого зникають… Вони добре навчилися свого мерзенного ремесла!.. А головне, не повернути найціннішого — життів людських. А тому, — підняв стиснутого кулака, сухого й чіткого, — ми брали, беремо і надалі ще більше візьмемо ворожих життів.
Помовчали, і по хвилі Крістіна неголосно, ніби побоюючись порушити сумну задуму, в яку поринув старий, мовила:
— Є рація, яку необхідно роздобути. Але це ризиковано.
— Про що мова! Якщо вона є, з-під землі дістанемо! — жваво відгукнувся Мірза-Хатагов.
— Саме з-під землі й доведеться діставати, — всміхнулась Крістіна. — Знаєте містечко Пелагіаду? У п’ятнадцяти кілометрах на північ від Ставрополя?
— Траплялося бувати не раз — дорога недалека. Пішки — три години ходу.
— На схід від Пелагіади, — вела далі Крістіна, — на річці Ташла є покинутий млин.
— Бачив і млин! До війни, бувало, ночував у ньому, коли ходив на качок полювати.
— О! Це полегшує завдання… Ось схема млина, орієнтири на місцевості і відстані між ними у кроках. Вибачте, міряла своїми, але намагалася, щоб кожен крок дорівнював п’ятдесяти сантиметрам. Отже, можна вимірювати і в метрах. Хрестиком позначене місце, де закопана рація. Сама я по неї поїхати не маю змоги. Мірза-Хатагов уважно роздивлявся схему.
— Місцевість знаю, як свою хату. Безлюддя, залізниця і шосе за десять кілометрів, туди ведуть тільки грунтові путівці. Можна поколупатися в землі.
— Так було… — зітхнула Крістіна.
— А що трапилося?
— Німці підремонтували млин і влаштували в ньому військову ремонтну майстерню. Тому я досі не могла скористатися рацією.
— Он як! — аж крекнув Астан. — Це ускладнює справу.
— У тім-то й річ! Але без рації я — як безголосий птах.
— Тоді зробимо так — спочатку помандрую я сам. Роздивлюся, що і як…
— Зможете?
— Інакше не казав би. Моя стара з онуками про всяк випадок затрималась у Казенці. Щоправда, вийде не прямий шлях — до Казенки ближче дістатися через Грачівку, Пелагіада лишається збоку. Але то — діло хазяйське…
— Необхідно роздобути дозвіл відповідно до нового наказу про пересування на шляхах.
— Якраз маю! — порадував Крістіну Астан. — Я ж і виклопотав його в нашій управі у зв’язку з відвідинами сім’ї. До цього й вів, а ти, дочко, не дослухала… Мандрую просто — півмішка картоплі на плечі, пляшку чачі до кишені для шуцманів та ціпок у руки… Іду, можна сказати, вільно: оті п’янюги за шлагбаумом вже звикли похмелятися з моєї кишені… За тиждень завітати до мене зможеш?
— Важко сказати, проте чекайте мене по вівторках і п’ятницях у такий же час.
— Гаразд.
— А схему запам’ятайте і спаліть.
— Уже запам’ятав! — Астан нахилив папірець краєчком до кволого вогника каганця. Папірець спалахнув — по хаті забігали тіні…
І ось минув тиждень. П’ятниця. Коли б знати, що сталося. Небезпечно мишкувати біля воєнного об’єкта: найменша підозра, і ніяка чача не допоможе.
"Не завдавай собі, Марійко, зайвого клопоту! Вперед!" — наказала подумки.