Поки Сільвій Корденій плутано й уривчасто розповідав про все це, Крікс уважно слухав і пильно стежив за ним, потім, трохи помовчавши, мовив повільно і стримано:
— А ти справді негідник, яких мало!
— Не цінуй мене вище того, чого я вартий, о благородний Крікс, і…
— Ні, ні, ти вартий більшого, ніж здається на перший погляд. Під твоєю придуркуватою і боязкою зовнішністю криється тонкий розум і рідкісна хитрість.
— Але ж я не заподіяв вам нічого злого… я виконував накази свого господаря… і мені здається, що за мою щирість та врочисту клятву перед усіма богами Олімпу й пекла нікому не говорити, навіть Верресові, про те, що я взнав і що між нами сталося… Мені здається, ви змогли б мене помилувати і відпустити.
— Не квапся, любий Сільвію, про це ми ще поговоримо, — насмішкувато відповів Крікс.
Підкликавши до себе кількох гладіаторів, він сказав їм:
— Вийдемо на хвилину.
А останнім наказав:
— Стережіть його! І не робіть йому нічого злого.
Разом з тими, кого покликав з собою, він вийшов через суміжну кімнату на вулицю.
— Що робити з цим негідником? — спитав Крікс у товаришів, коли в завулку всі зібралися біля нього.
— Та що тут питати? — відповів Брезовір. — Убити його, як скажену собаку, та й годі.
— Відпустити його — все одно, що донести самим на себе, — сказав другий гладіатор.
— Зберегти йому життя і тримати де-небудь бранцем було б небезпечно, — зауважив третій.
— Та і де ми могли б його заховати? — спитав четвертий.
— Отже, смерть? — запитав Крікс, обвівши всіх очима.
— Тепер ніч…
— На вулиці нікого немає…
— Ми його відведемо вулицею на той схил горба…
— Mors sua, vita nostra — як висновок виголосив Брезовір, вимовляючи з варварським акцентом ці чотири латинських слова.
— Так, це необхідно, — сказав Крікс, ступивши крок до таверни, але відразу спинився і запитав: — Хто ж уб'є його?
Ніхто не відповів одразу, а потім один з гладіаторів сказав:
— Убивати неозброєного, беззахисного…
— Якби він мав меч… — сказав інший.
— Коли б він міг і хотів захищатися, то я взяв би це на себе, — додав Брезовір.
— Але зарізати неозброєного… — зауважив самніт Торкват.
— Хоробрі й благородні ви люди, — схвально промовив Крікс, — ви справді гідні свободи!.. Але для загального добра хтось із нас повинен перебороти в собі огиду і виконати над цією людиною вирок, який моїми устами виголошує суд Спілки пригноблених.
Всі схилили голови на знак згоди.
— З другого боку, — вів далі Крікс, — хіба він прийшов, щоб битися з нами рівною зброєю? Хіба він не шпигун? Коли б ми не викрили його, він доніс би на нас через дві години. А завтра нас усіх кинули б до Мамертінської в'язниці, щоб через два дні розп'ясти на Сессорському полі.
— Правда, правда!
— Отже, іменем суду Спілки пригноблених я наказую Брезовіру і Торквату вбити цю людину.
Обидва названі гладіатори відповіли нахилом голови, і всі слідом за Кріксом повернулися до таверни.
1його смерть — наше життя.
Сільвій Корденій, чекаючи вирішення своєї долі, не переставав тремтіти. Хвилини здавалися йому вічністю. Очима, повними розпачу і жаху, глянув він на Крікса та його товаришів, коли ті повернулися до таверни, і зблід, бо їхні обличчя не віщували йому нічого доброго.
— Ну так що ж? — спитав він плаксиво. — Ви зглянетеся на мене?.. Залишите мене живим?.. Я… на колінах, життям ваших батьків і матерів, ваших близьких… смиренно вас заклинаю…,
— А чи є тепер у нас батьки й матері?! — глухо відповів Брезовір, обличчя якого потемніло від страшного гніву.
— Чи нам лишили щось для нас дороге? — додав другий гладіатор, очі якого заблищали ненавистю.
— Вставай, боягузе! — гримнув Торкват.
— Мовчати! — сказав Крікс і, звертаючись до відпущеника Гая Верреса, додав: — Ти підеш з нами. В кінці цього завулку ми порадимось і вирішимо твою долю.
Крікс дав знак вивести Сільвія Корденія. Він навмисно залишив йому останній проблиск надії, щоб той не зчинив галасу і не підняв на ноги всю вулицю. Крікс вийшов, а за ним — усі гладіатори, ведучи з собою ні живого ні мертвого відпущеника.
Один гладіатор лишився, щоб розплатитися з Лутацією Одноокою за їжу та вино. Вона й не помітила серед гладіаторів свого торговця зерном. Тим часом гладіатори звернули праворуч од таверни, пішли вгору брудною покрученою вуличкою аж до міського муру. Далі починалося відкрите поле.
Тут зупинилися. Сільвій Корденій знову впав навколішки, почав плакати, силкуючись пробудити у гладіаторів милосердя.
— Чи хочеш ти, підлий боягузе, рівною зброєю битися з одним із нас? — спитав Брезовір відпущеника, який уже зовсім занепав духом.
— Згляньтеся… згляньтеся… заради моїх синів благаю вас про милосердя…
— У нас немає синів! — крикнув один з гладіаторів.
— 1 нам судилося не мати їх ніколи!.. — додав другий.
— Та невже ти вмієш тільки ховатись і шпигувати? — презирливо запитав Брезовір. — А чесно битися ти вмієш?
— О, рятуйте мене!.. Жити, благаю вас, жити!
— Так іди ж до пекла, нікчемо! — вигукнув Брезовір і всадив свого короткого меча у груди відпущеника.
— А з тобою і всі нікчемні, безчесні раби! — додав самніт Торкват, двічі вдаривши Сільвія, коли той уже впав.
Гладіатори, зімкнувшись навколо вмираючого, мовчки і похмуро стежили за останніми судорогами відпущеника Гая Верреса.
Брезовір і Торкват по кілька разів устромили свої мечі в землю, щоб зітерти з них сліди крові, перш ніж вона скипиться, і вложили їх у піхви.
А потім усі двадцять гладіаторів, задумані й мовчазні, вийшли пустельним провулком на людніші вулиці Рима.
* * *
Через тиждень після описаних подій, о годині першого смолоскипа, з боку Аппієвого шляху через Капенську браму в'їхав до Рима вершник, загорнутий у плащ, щоб хоч трохи захиститися від зливи, що вже протягом кількох годин заливала вулиці міста. І вершник і кінь, спітнілі й захекані від тривалої їзди, були з ніг до голови забризкані грязюкою.
Незабаром вершник виїхав на Священну вулицю, зупинився перед будинком, де жила Евтібіда, спішився і кілька разів сильно ударив бронзовим молотком у двері. У відповідь одразу ж почувся гавкіт неодмінного при кожній римській господі сторожового пса.
Чекаючи, поки відчинять, вершник нашвидкуруч струсив бризки з мокрого як хлющ плаща. Нарешті почулися кроки воротаря, який наближався, заспокоюючи собаку.