— Ти забуваєш що через Самній іде Помпей з легіонами, які перемогли Серторія, і що днями до Брундізія прибуде Лукулл з легіонами, які воювали проти Мітрідата.
— Ого, і Лукулл теж! — вигукнув Спартак. — О боги! Яка честь від Риму гладіаторам! І ви, хоча змушені слати проти нас усі сили держави, гребуєте поговорити з нами про мир?
Помовчавши якусь мить, він додав:
— А які твої умови, якщо ти згоден на будь-який мир?
— Ти і, за твоїм вибором, ще сто твоїх дістаєте волю. Усі інші складають зброю і здаються без усяких умов. Сенат вирішить їхню долю.
— А ті… — почав Спартак, та Красс його перебив:
— Або ж, якщо ти стомився, покинь їх. Матимеш волю, посаду квестора у нашому війську. Без твого мудрого керівництва вони розладнаються і за якийсь тиждень будуть розгромлені.
Полум'ям спалахнуло обличчя Спартака. Грізно насупилось його чоло, брови, і він загрозливо ступив до Красса, але стримався і відповів, захлинаючись від гніву:
— Втеча?.. Зрада?.. Волію краще полягти на полі бою разом з усіма моїми товаришами, ніж пристати на такі умови!
І, прямуючи до виходу, сказав:
— Прощай, Марку Красс.
Але, дійшовши до порога, зупинився, обернувся до римського воєначальника і запитав:
— Чи зустріну тебе в першій сутичці?
— Зустрінеш.
— Битимешся зі мною?
— Так.
— Прощай, Красс.
— Прощай.
Спартак вийшов у двір вілли, гукнув своїм по конях, сам скочив на коня і галопом помчав до свого табору.
Прибувши туди, він наказав негайно зняти намети і, перейшовши Брадан убрід, вирушив до Петелії; туди прибув наступної ночі і став табором.
На світанку розвідники привели до нього захопленого в полон римського декуріона, який з невеликим загоном їхав до
Красса. То був гонець від Лукулла з Брундізія; його військо вже прибуло морем до цього порту. Лукулл сповіщав претора Сіцілії, що незабаром виступить проти гладіаторів.
Тепер Спартак втратив усяку надію на порятунок. Тепер можна було надіятися лише на перемогу над Крассом: від цієї битви залежала його доля.
Тому Спартак повернувся знову до Брадану і став табором на відстані милі від лівого берега і восьми миль від свого вчорашнього табору на правому березі, де тепер разташувалося військо Красса.
Протягом ночі Красс переправив своє військо через Брадан і отаборився на відстані двох миль од гладіаторів.
Займалася зоря. Чотири римські когорти поглиблювали рів біля свого табору. В цей час три когорти гладіаторів ішли до лісу по дрова. Побачивши римлян, вони покидали свої оберемки дров і сміливо напали на них.
При цьому несподіваному нападі до валу збіглися майже всі бійці найближчих римських легіонів і кинулися на ворога.
У гладіаторському таборі почули брязкіт зброї, піднялися на частокіл і побачили бій своїх з римлянами. Вони швидко вибігли з табору, і враз почався справжній бій.
Спартак цієї мити згортав папірус, на якому написав листа до Валерії. Заліпивши воском і запечатавши медальйоном, який вона колись подарувала йому, він віддав листа одному з присланих нею гладіаторів.
— Довіряю вам цього листа до вашої господині, яку ви так любите…
— Ми любимо також і тебе, — перебив його слова гладіатор, ховаючи листа.
— Спасибі вам за це, добрі мої брати, — відповів Спартак і додав: — Відлюдними дорогами, непрохідними стежками, якнайобережніше йдіть день і ніч і доставте їй цього листа. Якщо, на лихо, з одним з вас станеться щось недобре, лист візьме інший. А тепер ідіть, і хай супроводять вас боги!
Три гладіатори вийшли з Спартакового намету. Проводжаючи їх, він сказав:
— Виходьте через декуманські ворота.
Цієї миті він почув шум бою і побіг подивитися, що сталося.
Так само зробив і Красс. Він уже зважився стати до вирішального бою з противником. Поки одне й друге військо лаштувалося до бою, Спартак обходив фронт своїх легіонів, промовляючи до воїнів:
— Браття!.. Ця битва вирішить долю всієї війни. За спиною у нас Лукулл; він висадився в Брундізії і йде на нас. З правого боку нам загрожує Помпей, який уже вирушив до Самнія. Перед нами — Красс. Або перемогти, або померти мусимо сьогодні. Нам треба розгромити військо Красса, щоб потім кинутися на Помпея, або нас переможуть, і ми всі поляжемо, як личить хоробрим воїнам, що стільки разів перемагали римлян. Наша свята справа з нами не помре. На шляху до перемог доводиться проливати кров, бо велика справа перемагає тільки завдяки самовідданості й жертвам. Славка, почесна смерть — краще, ніж ганебне мізерне життя. Загинувши, ми залишимо нашим нащадкам як спадщину помсти й перемоги обагрений нашою кров'ю прапор свободи і рівності. Браття! Не відступаймо ні на крок! Перемога або смерть!
Так він сказав, і коли підвели його чудового вороного, мов ебенове дерево, нумідійського коня, на якому Спартак їздив понад рік, він видобув з піхов меч і увігнав коневі в груди з словами:
— Сьогодні не треба мені коня. Якщо переможемо, візьму у ворогів; якщо буду переможений, то кінь мені не потрібний.
З цих слів і вчинку Спартака гладіатори зрозуміли, що битва ця буде останньою. Вони гучно вітали його і вимагали сигналу йти до бою.
І Спартак дав знак. Голосно засурмили букцини.
Немов бурхливий потік, що розлився від дощу та снігу і, шалений, рине з скелястих гір, руйнуючи все на своєму шляху, люто і одчайдушно кинулися гладіатори на римлян.
Під цим страшним, буремним ударом легіони Красса похитнулись і змушені були податися назад.
Спартак бився у першому ряду. Своїм мечем він творив чудеса сили і мужності, кожним ударом клав на землю ворога. Помітивши вагання і відступ ворога, він дав знак фанфарі одинадцятого легіону сурмити сигнал, умовлений з Мамілієм
Вісім тисяч вершників Мамілія стояли позаду піхоти. Почувши сигнал, він пустив галопом свою кінноту до лівого крила гладіаторського фронту. Об'їхавши його більш як на дві стадії, розгорнув частини до бою, повернув праворуч і щодуху помчав на правий фланг римлян.
Але Красс, уважно стежачи за боєм і підбадьорюючи розладнані ряди, наказав Квінтові йти назустріч кінноті гладіаторів. З незвичайною швидкістю розгорнувся десять з п'ятнадцяти тисяч римських кіннотників, і Мамілій, маючи намір ударити в правий фланг римлян, наткнувся на значно сильнішу ворожу кінноту і мусив вступити з нею в жорстокий бій.