Сенат зважив, що розгромлені Спартаком обидва нинішні консули уже надміру себе знеславили, що з двох обраних на наступний рік один теж зазнав поразки від повсталих, а на другого, мало призвичаєного до війни, покладатися нічого. І тому ухвалив особливим декретом справу цієї війни доручити не консулам, а досвідченому полководцеві, якому дати сильне військо й необмежені права.
Було також вирішено, що похід проти Спартака буде доручено новому преторові Сіцілії, якого саме в ці дні мали обрати. к
Почувши про таке вирішення Сенату, кандидати на посаду претора Сіцілії враз усі відступилися, бо злякалися тяжкої війни. День виборів був не за горами, а всі розгубились, і ніхто не зважувався бути обраним.
Друзі Юлія Цезаря підбивали його стати воєначальником цього походу, обіцяли йому домогтися від Сенату й народу війська з восьми легіонів. Вони доводили йому, що з сорока тисячами легіонерів, з двадцятьма — двадцятьма двома тисячами легкоозброєних і з кіннотою союзників він легко переможе гладіаторів.
Цезареві справді не давали спокою тріумф і перемоги Помпея, але він не схотів братися за цю справу. Хоч ця війна була не менш звитяжною, ніж перемоги над Маріаном
Доміцієм і африканським царем Ярбою, за які Помпея вшанували тріумфом, але переможця гладіаторів не відзначили б не те що тріумфом, а навіть оплесками. Адже римська гордість не дозволяла удостоювати презренних гладіаторів честі бути визнаними за справжнього противника.
— Нехай мені доручать вести війну, але тільки таку, яка зробить переможця тріумфатором і приведе до консульства.
Так Цезар відповідав своїм друзям. Проте, можливо, у нього були якісь інші, значно важливіші міркування, і саме вони спонукали його відмовлятися. Цезар охоплював своїм орлиним зором не тільки тогочасне лихо, що терзало державу, а й передбачав його майбутні наслідки. Він добре розумів, що озброєні гладіатори, вбогі раби, які до них приєдналися, і ті нужденні пастухи Самнія, які пішли під їхні прапори, були саме тими трьома класами поневолених і неімущих, з допомогою яких він мав намір назавжди здолати тиранічну владу зарозумілих олігархів. Цезар добре розумів, що не завоює симпатії й довіри знедолених, якщо стане перед ними як каратель, покритий кров'ю нещасних гладіаторів.
Як би там не було, а в день коміцій на Форумі замість Цезаря з'явився у сніжно-білому вбранні Марк Ліціній Красс, який виставив свою кандидатуру на претора Сіцілії. На це його спонукали найвпливовіші сенатори, численні його клієнти, а понад усе його власне честолюбство. Йому не досить було бути першим у Римі за багатством і впливом, його мучило нестримне жадання воєнних лаврів, які так швидко звеличили й уславили Помпея.
В той час Марку Ліцінію Крассу було сорок років, і, як ми вже згадували, він не раз воював під командуванням Сулли у громадянській війні. І під час пізніших заколотів він показав себе не тільки мужнім та надзвичайно хоробрим, а й здатним очолювати великі воєнні походи.
Тому народ, побачивши, що він виступає в одязі кандидата в претори, зустрів його довгими шумними оплесками. Це переконало Красса у тому, яким великим було довір'я до нього в цей час загального страху, якими великими були надії на його майбутню війну з гладіаторами.
Настала тиша. Виступив народний трибун Аквілій Леннон і порадив народові й Сенатові обрати Красса.
Красс одноголосно був обраний претором Сіцілії. Йому було дано право набрати шість легіонів з відповідною кількістю допоміжного війська і створити ще чотири легіони з залишків війська Лентула та Геллія. Таким чином Красс мав у своєму розпорядженні шістдесят тисяч легіонерів і двадцять чотири тисячі допоміжних бійців — усього вісімдесят чотири тисячі чоловік. Більшого війська не бачили ніколи від часу повернення Сулли до Італії після війни проти Мітрідата.
До стор. 356
На другий день після свого обрання Красс оголосив відозву, в якій закликав громадян до зброї для війни з Спартаком. Указ Сенату обіцяв дуже велику винагороду ветеранам Марія та Сулли, які згодяться взяти участь у поході.
Цей указ і відозва Красса підбадьорили занепалих духом громадян. Юнаки з найзнатніших сімей один поперед одного поспішали записатися до легіонів Красса.
З гарячковою поспішністю заходився Красс формувати своє військо. Квестором і трибунами вибрав найдосвідченіших у військовій справі людей, незважаючи на їхнє становище в суспільстві. Так, на посаду квестора він обрав Публія Елія Скрофу, хлібороба з Тібуртіна, який брав участь в одинадцяти війнах, в більш як ста тридцяти битвах, був двадцять три рази поранений, мав нагороди, вінки і потім повернувся до мирного життя в своєму маєтку. Красс не погребував особисто піти до нього і попросити його згоди, аби назавжди покінчити з гладіатором. Зворушений приходом Красса, Скрофа охоче згодився стати квестором його війська і, залишивши безжурний спокій рідного Тіволійського узгір'я, подався за ним до Рима. Через одинадцять днів після обрання претором Марк Ліціній виступив з Рима на чолі чотирьох легіонів старих бійців, набраних у Римі та навколишніх місцевостях. Він попрямував у Отрікул — місто, розташоване між землями екванів та умбрів. Там один з його заступників, Авл Муммій, набирав і навчав два легіони й допоміжне військо.
Коли військо вирушило в похід з Рима, Красса проводжало майже все населення. Преторові пророкували успіх не тільки добрі побажання громадян, а й пророцтва жерців, які ворожили по нутрощах тварин. Усі сприятливі прикмети обіцяли йому заступництво богів.
У першому легіоні цього війська було дві когорти — біля тисячі юнаків з найвидатніших сімей: вони побажали йти з Крассом як прості воїни. Серед них були Марк Порцій Катон, Тіт Лукрецій Кар, Гай Лонгін Кассій, Фавст — син Сулли і сотні інших з консульських сімей, що пізніше самі стали консулами, а також сотні юнаків з сімей вершників.
Родичі, друзі, клієнти цих юнаків проводжали легіони Красса до Мільвійського мосту. Після чотириденного походу Красс прибув до Отрікула, де став табором на сильній позиції, щоб упорядкувати своє військо. Водночас Красс міркував, що тут він надійно прикриє Рим від наступу гладіатора — піде той просто з Умбрії чи звертатиме через землі піценів.