— Привіт тобі, Спартак! — сказав він. — До Геллія прибула одна частина його кінноти, і він вирушив уже з Анагнії. Його нападу слід чекати не пізніше як через п'ять діб.
При цій звістці Спартак замислився. Трохи згодом він сказав:
— Ну, то завтра ввечері ми знімемо табір і вирушимо до Камеріна. Дорога туди важка, але за десять годин пройдемо її і прибудемо на місце післязавтра перед полуднем. Лентул, певно, надійде туди післязавтра увечері або, найпізніше, — ранком четвертого дня. Його військо буде стомлене переходом, а ми встигнемо відпочити, сміливо нападемо на нього й розіб'ємо. Потім одразу ж повернемо проти Геллія і розгромимо його. А після всього безборонно продовжимо нашу путь до Альп. Якої ти думки про все це, Еномаю?
— Чудовий задум, гідний справді великого полководця! — відповів Еномай. Коли Спартак відпустив Арторікса, Еномай повів фракійця до свого намету і запросив до вечері разом з своїми контуберналами. Не було тільки Евтібіди: вона мала досить причин уникати зустрічі з Спартаком і не показуватися йому на очі.
В дружній розмові за келихом терпкого, але міцного тронтського вина непомітно минуло кілька годин. І тільки набагато пізніше від першого смолоскипа Спартак вийшов з намету германця.
Тільки-но Еномай залишився сам, як Евтібіда, розпустивши по плечах руде волосся, з'явилася з окремої кімнатки, влаштованої для неї у наметі воєначальника германців. Схрестивши руки на грудях, вона стала напроти Еномая.
— Отже, — запитала Евтібіда, — Спартак знову поведе тебе, куди йому заманеться, як веде свою коняку? Знову він буде користатися з твоєї сили та хоробрості, щоб самому бути зверху?
— О, ти знову за своє?.. — з глухою погрозою в голосі озвався германець і люто зиркнув на дівчину. — Коли ти нарешті припиниш свої підлі наклепи? Коли ти перестанеш отруювати мені кров своїми нашіптуваннями? Ти лютіша, ніж вовк Фенріс, тричі проклята жінко!
— Гаразд!.. Чудово!.. Присягаюся всіма богами Олімпу!.. Тепер, брутальний дикуне, дурний, безмозкий, мов тварина, ти обертаєш на мене свою потворну лють. Так мені й треба, необачній жінці, що любить тебе, хоча слід було б зневажати!.. Чудово!.. Я цього заслуговую!..
— А навіщо тобі, люблячи мене, вимагати від мене ненависті до звитяжного, великодушного Спартака?
— О дурню, колись і я була повірила його удаваній доброчесності і вірила, що він не людина, а якийсь напівбог. Та мимоволі змушена була переконатися, який він облудний, як він прикидається у кожному вчинку, в кожному слові. Я дізналася, що тільки єдине полум'я зігріває його душу — не полум'я честолюбства. Отепер я бачу, що ти дурніший од вівці.
— Евтібідо! — немов придушений лев, рикнув на неї і весь затрясся від люті Еномай.
— Я не боюся твоїх погроз! — зневажливо сказала гречанка. — Краще б не вірила я твоїм словам любові, то могла б ненавидіти тебе так, як тепер зневажаю.
— Евтібідо! — глухо крикнув Еномай, розлючено схоплюючись з місця з грізно піднятими кулаками.
— Ну, сміливіше! — гордовито і зухвало промовила вона, підступаючи до гладіатора. — Ну, вперед, сміливцю, бий, души своїми звірячими лапами бідолашну дівчину!.. Це уславить тебе більше, ніж убивати своїх суперників у цирку!.. Ну-бо! Сміливіше!
Еномай кинувся до Евтібіди у пориві дикої люті, але, схаменувшись, високо підняв руки, якими готовий був уже схопити дівчину, і, задихаючись від гніву, крикнув:
— Іди геть… іди, ради своїх богів… поки я не втратив останньої краплі розуму.
— І це все, що ти можеш мені сказати?.. І це все, що Ти можеш відповісти жінці, яка тебе кохає, єдиній на весь світ людині, яка тебе любить?.. Оце так ти платиш мені за мою любов? Цим віддячуєш мені за ласку і піклування, якими я тебе оточую? Така мені нагорода за те, що цілі місяці я тільки й думала, що про твою славу, про твої успіхи?.. Добре!.. Хай буде так… Я повинна була цього чекати… От і роби після цього людям добро!.. — заговорила вона тихіше, ніби До себе самої, повільно ходячи по намету, як тільки побачила, що Еномай знеможено сів на стілець. — Піклуйся про щастя інших, коли за це отака дяка! Так мені, дурній, і треба! Але мусила ж я думати про тебе? Мушу терпіти і твій звірячий гнів і жахливі образи, щоб урятувати від мерзенних інтриг, які проти тебе замишляють?!
Потім вона заговорила ще тихіше, і голос її поступово затихав до тремтливого схвильованого шепоту:
— Я мусила б дозволити розтоптати тебе, дати тобі загинути… Ах, якби я могла!.. То принаймні не довелося б сьогодні терпіти цієї муки, гіршої за саму смерть… А тепер терпіти образи від тебе… якого я так кохала… який був Для мене дорожчим за життя… Ні, цього занадто… якими б не були колишні провини, але цього я не заслужила.
І вона гірко, невтішно заридала.
Цього було досить, щоб спантеличити бідного Еномая. його лють поступово заступали сумніви й невпевненість, а потім з'явилися жаль, ніжність і любов. Коли Евтібіда, затуливши обличчя руками, попрямувала до виходу з намету, він підбіг до неї і улесливо проговорив:
— Евтібідо… пробач мені… я не знаю тепер, що мені робити, що казати… не залишай мене так, прошу тебе!..
— Геть від мене заради богів-покровителів Афін! — відповіла Евтібіда, гордо підіймаючи голову і зневажливо дивлячись на германця. — Одійди! Дай мені спокій, я піду десь в іншому місці переживати свою ганьбу, своє горе і солодкі спогади про зневажене, розбите кохання…
— О, ніколи… ніколи!.. Не допущу, щоб ти пішла… Я не дозволю тобі так піти… — казав германець, хапаючи дівчину за руки і м'яко намагаючись відтягти її в глиб намету, — Вислухай мене, дуже тебе прошу…
— Знову слухати лайку?.. Облиш, пусти мене, Еномаю, щоб знову не зазнати тяжкої муки, коли ти накинешся на мене.
— Ні… ні… Евтібідо… не подумай, що я на це здатний… Вислухай мене, бо інакше я тут при тобі переріжу собі горло!
І він вихопив з-за пояса кинджал.
— О ні!.. Ні!.. Присягаюся блискавками Юпітера!.. — вигукнула гречанка, удаючи, ніби справді злякалася, і з благанням простягла до велетня свої маленькі руки.
— Твоє життя для мене надто дороге… надто дорогоцінне… — тихо і сумно додала вона. — Мій любий Еномаю… мій коханий!