Ясна річ, якби вдалося розвалити стіну, то "вмить стало б зрозумілим, чи я маю рацію. Від когось я чув, що відвідувачам кав'ярні подобається спостерігати, як їм готують їжу. Та якби не було стіни, то хіба жінчина гра на табуреті не втратила б своєї природності, а чоловікова поведінка не здалася б смішною? Однак не треба забувати про винагороду. Жінчина' вартість упала б щонайменше наполовину. Якщо вважати, що ревнощі чогось варті, то втрата була б відчутною. Хоч би хто був режисером цієї вистави, чоловік не відмовиться від своєї ролі. Бо, заховавши свої гірки ревнощі за стіну, він, напевне, одержує чималу винагороду. Тому я став учащати до цієї кав'ярні. Звичайно, я нітрохи не сумніваюсь, що я її завсідник...
З-за столика коло дверей підвелося двоє, що, помагаючи собі жестами рук, начебто вели ділову розмову. Вслід за ними, обсмикуючи спідничку, злізла з табурета й жінка. Обриси її литок злегка виблискують. Здається, що то пушок на них світиться, та навряд чи її ноги голі. Та все ж з такою короткою спідничкою її довге волосся зовсім не гармонує. Залишившись єдиним відвідувачем, я витягаю зі спідньої кишені піджака квадратний гаманець з чорної коров'ячої шкіри, досить потертий гіа ріжках. Вирішив переглянути все, що в мене лишилося, тим паче що на цьому яскраво-рожевому столі добре видно. Почну по черзі з того, що лежить у гаманці. Майже беззвучно розстібаю блискавку. Верхнє відділення для ключів, у ньому два ключі — маленький і великий. Один від автоматичного замка, другий звичайний, простої форми. На кожному вибито лише номер, більше ніяких прикмет не видно. На жаль, не пригадую, від чого вони.
Середнє відділення, вкрите з обох боків прозорою пластмасовою плівкою,— для сезонного проїзного квитка. Ще коли я відкривав верхнє відділення, помітив, що середнє — порожнє, та це в моїй звичці — тримати проїзний квиток і гроші окремо. Ну що ж, підемо далі. Відстібнувши кнопку, рахую: три новенькі банкноти по десять тисяч ієн, дві по тисячі ієн і дрібними грішми шістсот сорок ієн. Всього тридцять дві тисячі шістсот сорок ієн... Якщо я навіть не відразу знайду свій будинок, то ними обійдусь. Але ж має бути причина, чому при мені стільки грошей. Як на службовця, то такої суми забагато для одноденних витрат. Щоправда, могла бути якась особлива потреба. Та все одно покупка за тридцять тисяч готівкою — це щось нечуване. Пояснити забудькуватістю — означає вийти за всякі межі. Але ж гроші можна використати не лише для купівлі товарів. Скажімо, мені доручили передати зібрані у фірмі гроші сім'ї померлого товариша по роботі. Однак і цей варіант нічим не кращий за випадок із забудькуватістю. Не треба доходити до безглуздя. Якщо я звичайний службовець, то не маю підстав носити при собі стільки грошей. Такий викривлений автопортрет нікуди не годиться. Обдурити себе — це ще не означає підмінити самі факти... Справді, ти ще не можеш схопитися навіть за найголовніше — за твоє власне ім'я.
Зненацька від потилиці до чола насувається тупий біль. Знову піднімається нудота, про яку я почав уже забувати. Виходить, що я таки не пам'ятаю свого імені. Залишилась тільки свідомість того, що я — це я.
Несподівано, задеренчавши об тарілку, підстрибнула на столі склянка. На щастя, вона була порожня і не розбилась. Мабуть, це я підбив стіл коліном, отже, я тремчу. Ставлю лікті на стіл — він знову тремтить, і я відхиляюся назад. Квапливо обмацую всі кишені. Хоч би знайти сезонний квиток! Тоді б я мав точку опори. Раніше мені не дуже хотілося знати ім'я та адресу, а тепер цього не скажеш. Я навмання викладаю на стіл усе, що в кишенях.
....Хустинка... сірники... сигарети... ґудзик, відірваний від піджака... темні окуляри... маленький трикутний значок... і папірець з якоюсь схемою.
Шибки в кав'ярні запалали вогнем — світло автобусних фар лизнуло вікна. В тому світлі чахле гілля дерев уздовж вулиці здається порваною рибальською сіттю. Мій погляд прикипає до автобуса. Все — і вичовгані сходинки, і поруччя з нержавіючої сталі, і внутрішній вигляд, і напружені погляди пасажирів, що шукають вільного місця, і реклама за спиною водія, і сморід бензину, перемішаного з людським потом, і характерні для кожної моделі вібрації мотора — раптом здається мені частиною, продовженням мене самого. В полоні такого враження я мчу разом з автобусом. Важливі для мене зупинки, краєвид, що весь час змінюється, відомі історичні споруди — все постає перед очима, як одна велетенська загальна картина. Хіба я можу сумніватися, що між автобусом і мною існує тісний, нерозривний зв'язок? Його міг би засвідчити проїзний квиток. Та він загубився або, може, порвався... Ні, скоріше минув термін його чинності, і я віддав його, щоб одержати новий... Тож якщо з тих тридцяти тисяч я збирався заплатити за квиток...
Ну годі про це, бо хоч би скільки таких здогадів я висував, а користі з них ніякої. Крім того, мій автобус добирався куди завгодно, тільки не до того місця, яке мені потрібне.
Справжній автобус, газонувши, промчав мимо. І шибки вікна знову обернулися на чорне дзеркало. Саме там, де було світло фар, відбилася жіноча постать. Крізь віття дерев на її обличчя падає також відблиск ліхтаря, і хоча я не впевнений, але мені здається, що вона стежить за мною. Якщо подумати, то що ж тут дивного? Адже дивитися — це природне бажання. Незграбний, метушливий чоловік, щось загубивши, викладає на стіл усе, що є в кишенях. Інша справа, наскільки вона розуміє серйозність мого становища. Ідеться начебто про загублену річ, а насправді — таке їй і уві сні не присниться,— може, я сам себе загубив. Ні, мабуть, я себе не загубив, а покинув. Адже недаремно, коли недавно промчав автобус, я відчув біль, наче мене викинули з нього на дорогу. Отже, я не загубився, а мене загубили. Інакше кажучи, може, зник не квартал, а весь світ, залишивши мене самого між поворотом і кав'ярнею. Справді, якщо вдуматися, то здається, ніби на тому схилі я не втратив пам'яті, а саме там вона зародилася. Отже, тепер мова йде вже не про зниклу вулицю, а про те, що залишилося, не зникнувши. Може, ця кав'ярня має для мене більше значення, ніж я собі уявляю? І ця жінка, що повернула на вулицю зниклих жителів і перехожих...