Того ж дня, не без вагань, вона дала йому тисячу ієн, але через три дні він знову з'явився, мовляв, прийшов хоч одним оком на неї глянути — і, видихаючи горілчаний перегар, попросив ще тисячу ієн... Спочатку відвідини повторювалися через два дні, потім через один і нарешті стали щоденними.
Все це почало непокоїти дівчину, та відмовити рідному батькові не годилося. Врешті, засумнівавшись, вона звернулася до нашого агентства з проханням встановити, що це за особа, яка назвалася її батьком.
Якби той агент (розслідування справи доручили саме йому), як і раніше, не взявся шукати правди, а тільки зважав би на те, якої відповіді чекає клієнтка, і діяв би згідно з її бажанням, то напевне трагедії можна було б уникнути. Однак того разу наче лихий його попутав... Ні сіло ні впало, йому захотілося зіграти роль доброго ангела. І, як на біду, правду вдалося встановити відразу.
Але дівчина, не вдоволена наслідком розслідування, попросила його повторити. Тепер уже, не вагаючись, слід було зрозуміти її справжні наміри. Краще було б йому вернутися у свій колишній стан нікчемності і не гребувати навіть таємними відомостями про клієнтку, які ще недавно так умів добувати. Та, здається, він надто захопився роллю доброго ангела. Бо наче вихователька в дитячому садку, що стежить за тим, як діти їдять, він, ні на крок не відступаючи, наполягав на встановленій ним правді. Зараз важко сказати, якою була та правда: чи той п'яниця доводився їй справжнім батьком, а чи був самозванцем. Зрештою, кожному ясно, що це не має ніякого значення. Важливо інше: через такі наслідки розслідування дівчина наклала на себе руки. Дізнавшись про її самогубство, агент захворів на неврастенію, пробув півроку в лікарні для душевнохворих і начебто наприкінці минулого року виписався з неї...
— Знову опинився в лікарні. От дивина — тільки залишиш його на хвилину самого, як він задихається і непритомніє... І хто б подумав, що таке може статися? То, мабуть, справжнє божевілля...— похмуро повторює шеф.
Того самого дня о 2 годині 5 хвилин. З нашої контори я поїхав до містечка Р.,щоб зустрітися з паном М., депутатом муніципальної ради, якому Т.-кун за попередньою домовленістю мав передати документи від Немуро-сана. Я зобов'язався поки що не виказувати джерела, з якого добув інформацію про М., тому прошу зважити на моє становище. (Записано на автостраді Косю).
Того самого дня о 4 годині 20 хвилин. Під'їжджаю до заправної станції, набираю бензину. (Чотирнадцять літрів, квитанцію долучаю окремо). Для певності розпитую у заправника дорогу. Він пояснює, що Сантьоме — територія на захід від шосе — це Третій квартал міста Р. Якщо зіставити мою, видану торік, карту-схему містечка Р., де не було поділу на квартали, з містом Р., то впадає в око помітна зміна в розташуванні вулиць. За його словами, відколи було вирішено спорудити поблизу транспортну розв'язку швидкісної автостради, пожвавішала забудова навколишньої території і збільшився попит на земельні ділянки — отже, процес злиття міст і сіл, приносячи свої плоди, докотився і до міста Б. Ось чому дорогою мені траплялися великі ваговози, вщерть навантажені землею.
Я також дізнався, що садибу М.-сана в старому місті тепер треба шукати в західній частині Першого кварталу, що
лежить праворуч від шосе за лісистим пагорбом. Для довідки подаю тут приблизний план міста Р.
Того самого дня о 4 годині 28 хвилин. За другою автобусною зупинкою звертаю праворуч і зупиняюся на третій: "Пошта, Перший квартал". У тютюновій крамничці на розі вулиці дізнаюся, що садиба М.-сана через дорогу, праворуч від пошти. Довга огорожа із залізобетонних блоків. Густий сад. Звичайний житловий будинок. Коло воріт невеликий гараж з односхилим дахом.
Поставивши автомашину перед тютюновою крамничкою, я вирішую передусім зайти на пошту. По один бік пофарбованих дверей європейського типу, на завісах, з латунною клямкою — клумба, на якій нічого не росте, по другий — червона поштова скринька. До пошти веде бетонна доріжка, праворуч невелика лавка, ліворуч — телефонна будка. В приміщенні, навпроти дверей, двоє віконець. В одному віконечку з написом "Грошові перекази. Ощадна каса. Страхування життя", завішеному брудною завіскою, виставлено трикутну табличку: "Зачинено". Із суміжного, відчиненого віконця з написом "Марки. Бандеролі. Телефонні переговори" на мене зиркнув спідлоба літній чоловік — напевне, начальник пошти,— який чистив, а може, лагодив гумову печатку. їдкий чадний запах гасової грубки. Десятитонний ваговіз, що мчить вулицею, аж земля двигтить, раптом загальмовує і перемикає швидкість — мабуть, моя автомашина стала на перешкоді. Вдавано байдужим голосом прошу дати десять п'ятиієнових марок і, як робить у таких випадках комівояжер, питаю: "Це правда, що М.-сан купив нову автомашину?"
— Автомашину? — Начальник пошти поволі переводить погляд на завішене суміжне віконце.— Ні, про це я не чув...
— Напевне, купив...— з-за завіски несподівано долинув голос, мабуть, літньої жінки. Як часто буває у приватних поштових конторах, напевно, й тут працює подружжя.— Та хіба людина, яка вихваляється навіть кількістю будильників, мовчатиме, коли поміняє машину?
Почувши ці слова, я полегшено зітхнув.
— Бо від людей, яким можна вірити, я дізнався, що М.-сан їздить на червоній автомашині.
— Та ви що, його машина блакитного кольору,— заперечує начальник пошти.
— Звичайного блакитного кольору. Я не хочу сказати, що він погана людина, але...— додає його дружина.
— Та облишмо його... Може, і ви придбаєте машину?.. З нею жилося б набагато легше, та й користі було б більше, ніж від страхування життя.
— А хіба в моєму віці не пізно вчитися водити машину? З вас п'ятдесят ієн...
Я простягаю стоієнову банкноту й прошу решту дрібними грішми.
— А справи в М.-сана, як і раніше, йдуть добре?
— Ще б пак! Колись тільки вугіллям торгував,— поспішила сердито відповісти дружина начальника пошти.
— Будинків наставили, і замурзаний вугляр перетворився на торговця пропаном, такого чистенького, наче щойно з лазні... От які часи...— простяглій мені стовпчик десяти-ієнових монет, начальник пошти зневажливо скривився.