Гарячка палила, і він пив воду, але вода видавалась прісна й затепла, ніби зачерпнута з перегрітої літнім сонцем калабані — не втишувала анітрохи спраги і навіть не зволожувала уст.
Гарячка тягнула за собою дивні, примарні видива, вони обступали Алімпія так тісно, що він не міг ані ворухнутись, ані одмахнутись од них рукою, і мусив погодитись на ті видива, і вже хотів їх, а каявся, бо таке бажання вважав гріховним. Сірі, десь на кільканадцять ліктів завширшки, стіни його келії немовби невидима рука вкривала чимось барвним, святково блискучим,— так навіть не вигравала супроти сонця кладена у святих храмах мусія. Алімпієві хотілось торкнутися стін, переконатись, чи то видіння, чи то воістину є,— стіни переливалися червонясто, і жовте межувало з темно— й густо-зеленим, а синє вкрапля-лося в золото. Мерехтіло, мінилось, одна барва лягала на іншу, і поміж тими барвами вирізняв Алімпій окреслені нечіткими лініями людські обличчя, руки, київські тереми, сопілки й гуслі без музик, сльози чиїсь без очей і очі без облич. Іржали коні, хлюпалась об берег дніпрова хвиля, скрипіли весла, тарахкотіли колеса, яскріли вуглини в печах гончарів, плакали якісь чудні діти й котресь намагалося торкнутися долонькою Алімпієвого обличчя...
Того плачу не хотів чути, бо ніби в'язався плач із таким, що не мав права згадувати або ж хотів забути зовсім.
— Не спиш, брате Алімпію?—заскрипіло від порога келії: годі було розрізнити, чи то двері, чи то справді хто говорив.
Алімпій розтулив стиснуті долоні, трохи звівся на суворому чернечому ложі,— в келії таки справді був ще хтось, уже не з видива. Сіре й чорнувате, сухе, скрипливе, бігало поглядом по Алімпієвому обличчі і по стінах, виділювало очиці на кожну щілину, ніби прагло там щось угледіти. Однак видива зникли, всякнули в стіни, мовби наполохавшись блимкотли-вих очиць; пришельцеві годі було щось узріти, опріч стін і тремткого павутиння, давно не обметеного з-над лампадки, що потихеньку тліла, не даючи світла, як не давала в гарячці полегкості застояна вода.
— Не прогнівайся, коли, може, збудив, але прийшов Антоній з Гори, котрий замовляв тобі написати ікону, зажурений вельми, що ти слабий єси.
— Добре, що ти сповістив про те, брате Захарію, не гніваюся, чого мав би гніватись...
Алімпій вишукував слова, котрі збирався сказати братові Захарію, але йому раптом завадило нове видіння — маячів перед ним уже не один брат ЗахарІй, а стало їх безліч, тьма-тьмуща, і вони поробились маленькі, кружляли довкола сірою мушвою, подзикува-ли: зажурений, зажу... жу... жу...
— Скажи йому, аби прийшов завтра. Доконче завтра, а сам уже йди, я хочу спочити.— Алімпій таки знайшов слова, аби спровадити геть Захарія.
Захарій стенув плечем — можна переказати, але навіщо замовникові приходити й завтра доконче? Хіба для того, аби запитати, як спалося вночі іконнико-ві Алімпію. Однак уголос Захарій не мовив нічого, лиш присунув ближче до хворого корчажку з водою, заглянув, чи ще не вигоріло масло в лампадці, а помітивши, що Алімпій лежить із зімкнутими повіками, знову пильно оббіг очицями келію. Алімпій стежив скрито: чого то видивляється благочестивий брат Захарій— чи не сховку зі скарбами? Видно, не вірить печерська братія, що преподобний Алімпій, знаний у Києві і в цілій Русі іконописець, не доробився за свій вік великого скарбу, не приховав десь потаємки марного золота. І знов сталось: тьма-тьмуща Захаріїв, і сірою мушвою нишпорять по келії, і відколупують тиньк, і обстукують підлогу, шукаючи скарбу.
Алімпій застогнав, неспокійно ворухнувся на ложі, тож Захарій тихцем вийшов із келії, забувши полишити присохлу просвирку, котру приніс із собою для хворого.
Київський люд, відклавши на день-другий клопоти й печалі, втішається веселим святом новоліття. На Дніпрі ще не скресла крига, але вже синювате тепло, пропахле гіркотою майбутнього цвітіння й зеленавості, текло над містом. Вина та меди настоювались на тій п'янкій передвесняній гіркоті, і нелегкий та дорогий хліб здавався замішеним на духові нової весни й нового року. Уже перейшов урочистий, многобарв-ний хресний хід із богоугодними піснями і святі отці вознесли хвалу господові, що позволив киянам пережити многотрудне літо, котре було гаряче, як іскря вогняне, й тим попалило жито; і оту осінь минулу, коли несподіваний мороз убив усю яр; і оту, послану за людські гріхи превеликі, зиму з теплом, дощем і громовицею,— а коли бракує хліба, то вже нема роботи ані ковалям, ані огородниками, ані дереводілам; хіба що лихварям, та лічцям, та грабарям є робота,— отож просили святі отці щасливого нового літа в бога: з урожаєм і без воєн, а коли з війнами — то з удатними і побідними, і без болістей, без мору й пожеж. І молилися кияни: нехай зіслизнуть разом із та-лим снігом у березілі благодатному і печаль, і хвороба, й половці, і нехай хто зв'яже докупи всі стріли, по землі розметані, і нехай потонуть у повені всі сльози, й усобиці, і нехай смердам зерно сіється, а ковалям серпи куються, а князям мудрим правда правиться.
А поки що буде — кияни радуються новоліттю, перед святою Софією преподобні отці благословляють люд, а люду без ліку й на Горі, де забудувались бояри, ремісники, купці, й на Дорогожичах і на Кожум'яках та Гончарах. Затоплена народом площа перед князівським палацом та церквою Богородиці, аж угинається під ногами мощена дерев'яними колодами вулиця при Софійських воротах, а свято вже розметалось, вихлюпнулось аж за ворота, мовби тісно йому в місті, мовби хоче розсадити мури поганськими піснями, звуками сопілок, бубнів, хоче розбігтись реготом аж по Дніпровому замерзлому широчінні. Скрізь у натовпі скоморохи, декотрі в масках і в чудернацькому вбранні, ще інші — з бубнами, а деякі — з ведмедями на ретязях; скоморохи просторікують, не сти-даються говорити, що на думку спаде, кепкують із усіх довкруги і з себе теж насміхаються,— на те вони скоморохи, вічно ризикуючи загробним щастям і земним спокоєм, говорять все, що заманеться. Перейшов хресний хід із хоругвами й благочестям — можна пити, заїдаючи'рукавом, можна реготати, й співати, і кепкувати із себе й цілого світу.