— Наперед кажу: поєднання наших здатностей зробить чудеса!..
— Але...
— Яке може бути "але" в такій справі? Невже вам не ясно, що такий край, де сотні тисяч десятин лісу, болота, на кожному кроці тисячі кінських сил водяної енергії і все те мертве... мертве, люди їдять кору, люди, крім личаків, не знають іншого взуття. Мова тих людей ледве нараховує сотню слів... Розумієте?..
Я розумів і відрахував із тих ста слів п'ятдесят на матюки...
— Я вас кличу в Каліфорнію, в Українську Каліфорнію, де ми добуватимемо не з тисячів тонн промитого піску міліграми нікому зараз не потрібного золота, а матимемо тисячі кінських сил енергії, затративши міліграми зусиль!..
Професор подивився на мене через золоті окуляри, як стрілець дивиться на дичину, підстрелену його метким пострілом. Я почував, що дроб професорових слів міцно засіла в найболючіших частинах мого дебелого тіла і скаламутила мозок. Професор міг сміливо вважати мене за свою мисливську здобич.
Він подивився на мене очима вовка, що нещодавно перегриз горлянку вівці, з лагідною посмішкою, мовляв: "От так завше!.." Сів до стола і почав писати, порившись у туго набитому портфелі.
Я сидів і думав про той час, коли я міліграмом зусиль добуду тисячі непромитих кінських сил. Цікаво, що я з тими силами робитиму?.. Але професор, певно, знає... На те він і професор...
— Так от маєте! Гадаю, до середи ви тут зліквідуєтесь і будете у нас.
Він подав папера, стиснув мені руку і ходою переможця вийшов із кімнати.
Я розгорнув папера, і серце моє зомліло. Так, певне, буває з людьми, що вперше підіймаються на аероплані.
Я скромний учитель природознавства ремісничої школи і... Читаю вдесяте папера:
УСРР—НКО ПОСВІДЧЕННЯ
_ Пред'явник цього є дійсно декан
агрономічного факультету Личаків-ГОЛОПРОФОС ського політехнікуму професор Матвій Павлович Стеценко, що Личаківський політехнікум підписами та печаткою стверджується. ****
1 серпня 1920 р. Ректор — проф. Шахринський
Ст. Личаки Прав. зал. Керівник справ (підпис).
Почуття самоповаги так сповнило мене, що я ясно почував, як воно капало через край... Я з такою зневагою позирнув на кривобокого стола з недоїденим огірком, на своє ліжко "дачку", яке було рясно заселене блощицями, що перелічені речі зробилися нижчі й ніби зблідли.
Твердо ступаючи, як дозволяли твердо ступати мої стоптані в канцур черевики, я вийшов на подвір'я школи.
Яка мізерія навколо! Я повернувся до кімнати й ліг на дачку.
От тепер я тільки почув, як десь усередині в мені клекотали чуття, що раптом вибухли вулканом реготу. — Ха-ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!..
Коли я виреготав увесь сміх, солодка втома охопила мене, і я заснув.
Про професора Шахринського я чував і раніше, але чогось путнього не доводилось чути. Був він якимсь міністром у якомусь уряді, що утворювався не то на Лубенщині, не то на Херсонщині. Чого той "уряд" домагався, я так і не міг добрати, але сприятливе відношення Радянської влади до професора Шахринського говорило за те, що той уряд або не міг, або не встиг зробити ніякого політичного шахрайства, хоч і квітчав себе жовто-блакитним прапором.
Професорство своє здобув він чи не в той саме спосіб, що й я, але не можна було відкинути його компетентності в деяких наукових питаннях.
Раніше я не був особисто знайомий з Шахринським, і він перший завітав, прочувши про мене як про діловиту й серйозну людину. Так йому сказали в Профосі.
Зліквідувався я в ремісничій школі швидко і, одержавши належну мені платню як навчителя в розмірі 3 і/2 фунтів солі, 7 коробок сірників і 2 фунтів пшона, взяв квитка до ст. Личаків (довелося реалізувати Iі/2 фунта солі) і поїхав.
У вагоні я з задоволенням констатував гарне вражіння, зроблене моєю посвідкою на агентів ЧК, що перевіряли документи.
— От одразу видно, що пролетарський професор,— сказав один, оглядаючи мене.
— А ти підбери торбинки! — гримнув він на якусь бабу.— Товаришу професоре, сідайте, до Личаків не близько, стомитесь, стоячи.
Я прийняв цю увагу як належну мені і подякував.
Хороше бути професором, та ще й пролетарським!
Поїзд мчав погоном не менше як десять верстов на годину, але довго вистоював на станціях, доки машиніст та кондукторська бригада вели таємні переговори з місцевою владою в особі начальника станції та вартового телеграфіста.
Коли переговори кінчалися сприятливо, вони довго і смачно розмовляли про незабарне знищення Радянської влади, палили "ручкового", а після "ручкового" — "пайкового".
Виснаживши запаси новин, рушали до другої станції.
А я не гаяв часу і вивчав "Українську Каліфорнію". Основне питання про тисячі кінських сил унаслідок "міліграма зусиль" я так і не розв'язав, а не розв'язавши, послався на професорську мудрість.
Під стук коліс задрімав, і мені снилися тисячі кінських сил, що тупотіли копитами, оточуючи мене, хоч я жодного міліграма зусиль не витратив.
Раптом тупіт стих, і я прокинувся. Поїзд зупинився коло Личаків, про що свідчив напис. Парляментер нашого поїзда розпочинав переговори з личаківським владарем У червоному кашкеті, і я вийшов на перон.
Я перервав їх дипломатичну розмову...
— Де тут політехнікум?
— Політехнікум?! — знизав плечима личаківський Дипломат.— Не чував щось!
Я опинився в становищі людини, яка, запитавши в Нью-йоркській гавані про Нью-Йорк, мала відповідь: "Нью-Йорк? Не чували щось..."
У цей час до мене підійшов якийсь довготелесий пару-бійкб у драному френчі:
— Ви, товаришу, про політехніку питаєте?
Я потвердив, що дійсно я цікавлюсь цією установою.
— Так ідіть просто до рівчака, там побачите кладку, а як побачите кладку, поверніть назад, підете потім ліворуч, а коли дійдете до того рівчака, візьміть праворуч. Через кладку не йдіть, бо вона провалиться — шукайте розваленого мосту, а там зніміть черевики, закачайте штани і бредіть через рівчак... там тверде дно, глибше як по пояс не загрузнете...
Я доконче переконався, що вища школа з багатьма факультетами тут потрібна!
Личаківський дипломат серйозно похитував головою, мовляв: "Так, так".
Коло нас зібралось чимало цікавих тубільців, а коли я "пішов просто, щоб потім повернути назад", мене наздогнала баба-селянка.