Надворі почувся тупіт коней. Сотник стрепенувся і прокинувся.
— "Свят Господь, да воскреснет Бог..." — хрестився сотник.
На лаві хропів дід, а за печею відзивався цвіркун. Хтось застукав у сінні двері. Сотник зараз устав і пішов відчинити.
XIV. В О Д Ч А Ю
— Хто тут? — спитав сотник, не відчиняючи дверей.
— Це я, батьку,— відчиніть двері.
— Це ти, Прокопе! Здоров будь, що нового приносиш?
Сотник відімкнув двері — і побачив у пітьмі Прокопа і ще якогось чоловіка.
— Не приношу, а приводжу чоловіка, який тобі краще все розкаже.
— Хто ти такий? — питає сотник незнайомця.
— Я — поки що московський драгун. Та нічого вам боятися, бо там багато таких силуваних драгунів, пікінерів та гусарів, як я. Я радий, що стрінув цього козака в степу, та перебіг до своїх. Тепер мені не можна до москалів вертатися, хоч би ви й прогнали мене.
— Не проженемо, не бійся,— у хату просимо. Пішов сотник у хату, гетьманець за ним, а Про-
кіп — до коней. Зробився в хаті рух, від того прокинувся дід і сів на лаві, протираючи очі.
— Сідай, чоловіче, прошу.
— Спасибі! Сядемо — та, не в гнів вам кажучи, дайте що-небудь їсти, бо я голодний.
Сотник подав йому з полиці хліба, кусок сала, а на столі поставив пляшку. Гість поживився і каже:
— Щоби не тратити часу, я вам хочу розказати, що знаю, аби завчасу береглись. Я довідався від козака, що мене сюди привів, що ти, пане сотнику, вчора розгромив москалів, а поселенців прогнав у степ. Усіх не розгромлено — деякі вспіли втекти і донесли генералові нашому — він зветься Салов,— який стоїть на самій границі Гетьманщини. Він страшно розізлився, аж зубами скреготів, та поприсяг вам помсту. Післав на вас цілий полк драгунів, гусарів та піхотинців. Приказано оточити оселю, щоби жива душа не втекла. Тебе і твою старшину — піймати і в кайданах до нього привести. У ваше село привести тих самих поселенців, які тепер, певно, десь ночують у степу. А коли б ваші посполиті спротивилися — вирізати упень і мале, і велике.
— Чи вони ще далеко?
— Досить далеко; йдуть поволі, бо з піхотинцями. Не дуже спішаться, бо хочуть аж під вечір прийти в село, коли усі будуть спати.
— Спасибі, добрий чоловіче. Бачу, що ти — нашої віри і не брешеш та не дуриш мене.
— От я побожуся зараз на хрест Божий. Яке мені діло вас дурити і лякати? От, біда вам, братизапорожці! Якби ви знали, як нам на Гетьманщині погано живеться під москалем, ви б краще поклали свої голови, а не далися взяти під московський чобіт.
— Ми тут чували, що на Гетьманщині живеться погано нашому братові.
— Мало сказати: погано. У нас — неволя. Наших мостивих колишніх старшин цариця поробила дворянами і понадавала їм ранги, козаків забрала у військо та попередягала на такі чуперадла, як ось мене бачите, а посполитих повернула в кріпаків.
— Що ж ти, небоже, тепер будеш робити?
— При вас остану. Що вам буде, те й мені. Лиш дайте мені козацьку одежу, бо так небезпечно побувати між козаками.
Сотникові не сходив з ума віщий його сон і пророкування покійного діда. Вправді сотник думав цілу днину про те саме — все ж таки вважав це пересторогою для себе, що почув, (пересторогою) перед тим, що його може стрінути.
Увійшов в хату Прокіп, та коли вже поживився, каже сотник:
— Забери того козака і дай йому козацьку одежу. Сам розбуди козаків та кажи, щоби були готові і не робили багато гамору в селі.
Прокіп вийшов з гетьманцем, а сотник до діда:
— Те все, що я тобі зараз розкажу, чув я тієї ночі від мого покійного діда, який мені явився. Ми не можемо тут оставати, бо москалі на спілку з зайдами все розграблять, що нам і торба не лишиться...
В селі почувся рух. По хатах заблимало світло. Козаки виходили з хат і виїздили на майдан. Виходили і жінки, не знаючи, що сталося. Сотенні старшини поприбігали до сотника.
— На майдан, панове,— там я вам усім скажу. А на майдані — повно народа. Сотник став посередині:
— Погано з нами. Я добув язика, що на нас йде цілий полк москалів — кінноти і піхотинців. За військом йде ціла юрба поселенців, яких ми вчора прогнали з наших хат.
— Треба їх було вчора всіх перебити, то б певно не вернули більше,— каже один козак.
Сотник не зважив на це, і далі:
— Йде на нас велика сила, яку ми не подоліємо в одкритім бою. Хочуть вас усіх прогнати у степ, а на вашій батьківщині посадити зайдів, вашу старшину повезти в кайданах у Глухів, козацтво перебрати у московське військо. Отож, мої любі, я таке продумав — і інакше не можна: рятуймо, що дасться врятувати, щоби не остали голими та голодними; забирайте все, що дасться, на вози — і ми сховаємося у нашому лісі та у балці, а москалям та зайдам оставимо наші порожні хати та клуні. Нехай потішаться, та недовго. Бо я вам скажу пізніше, що ми зробимо. Тільки не хвилюйтеся, бо це нам не поможе. Пам'ятайте, що наші діди й прадіди втікали так перед татарвою, як ми сьогодні мусимо ховатися перед пажерливими православними. Не втрачайте часу, бо не знаємо, коли кляті гості зайдуть до нас.
Народ розходився по хатах. Викочували вози, зганяли товар в одне місце, приводили з пасовиська коней та волів і запрягали. На вози вантажили скрині з усяким добром, у бодні та плетінки зсипали борошна та зерно. А все відбувалося так тихо і в порядку, наче їм не першина було таке робити. Але не одна гаряча сльоза потекла, не один важкий проклін понісся в сторону Москви за ту важку кривду, що мусять втікати із своєї батьківщини у світ за очі.
Як тільки стало заноситися на світ, усе село рушило у ліс. Ліс був дуже розлогий. Це було продовження самарських лісів, котрим, здавалося, не було краю. Зразу кущі бузини, ліщини, дикої малини, тернини та рожі, а далі — дерева-велетні, що горою сплітали галуззя, що й каплі дощу годі було дістатися на землю. А ще далі, так більш-менш за одну милю, простягалася широка поляна з доброю травою, осіяна ясними променями сонця. Козаки косили тут гарне пахуче сіно. Товару тут не пашено через лісних хижаків — рисів, вовків та ведмедів, які робили людям шкоду, що годі було впильнуватися.
Далі в лісі стояла розлога балка, обросла кущами та лісом. Долом плив невеличкий потічок, над ним стояв малий млинок, при котрім сидів старий пустин-ник-запорожець. У балку вела крута доріжка, по якій не кожний міг трапити. Старі люди розказували, що в цю балку ховалися люди в скрутну годину перед татарвою і почували себе тут безпечно, бо татарин не відважився заходити в таку гущавину. Тому сотникова оселя почувала себе завсіди безпечною, маючи за собою такий ліс і таку балку.