Нарешті Петро перебив мовчанку:
— Тату, нам би не гаятись, а братися за діло, бо пізніше уся відповідальність паде на нас — що не повідомили інших про небезпеку, яка грозить Запорожжю.
— Треба, сину! Я поїду зараз у полкову канцелярію і прикажу канцеляристам розписувати листи.
— Я не так думав би, тату,— не треба робити голосно, бо я певний, що в полковій канцелярії теж є московські шпиги. І хоч у листах не буде писано, про що йде діло, Москві усе ж видасться підозрілим, чому се старшини скликаються, і пішлють шпигів, а позавтра будуть знати в Глухові, що тут робиться.
Нам обидвом треба листи писати — і так їх дуже багато не буде. Будемо писати лише до полковників, щоби прибули зі старшинами паланки.
— Так, сину, берімося зараз за роботу, щоби потім не було запізно.
З тим розійшлися.
Петро прийшов у свою кімнату дуже затурбований — так, що Степанида зараз помітила, що якась важка турбота доля гає йому.
— Чи можеш мені, Петре, сказати, про що ти тепер балакав з батьком? Як ні, то не говори нічого. Але мене це тривожить, що тато перше щось з Янкелем таємно говорив, а потім з тобою.
— Моє серденько, нащо тобі тим тривожитись? — це козацьке діло, не жіноче,— краще не питай...
— Ні, Петре, так не говори. Я — козацька дитина, і це мені не байдуже, що козацтву загрожує. Біда козакам — то й нам, жінкам, достанеться. От, бачиш, як помстилися на мойому батькові. Батько встиг втекти, а мама втратила життя. Що тобі, те й мені,— і я повинна про це знати.
— Твоя правда! Скажу тобі, що Янкель привіз недобрі вісті зі світу. Москва ладить велике військо на наших границях, щоби нежданно напасти на запорозькі землі і зруйнувати нашу Січ-матку, а козацтво перемінити на своє військо.
Степанида похитала головою:
— Хіба ж це для тебе, Петре, новина? Таж про це вже й горобці на вербі цвірінькають. Воно так мусить бути, доки козацтво буде так коритися та доброхіть лізти під московський чобіт.
— Що ж би нам, на твою думку, робити?
— А те, що пристоїть лицарям: стати за своє збройною рукою.
— А те, що пристоїть лицарям: стати за своє збройною рукою. Москалі не такі страшні, як здаєть-
—
ся. Ти бачив, як мій батенько розбив малою силою вдесятеро більший московський загін... Тільки, на жаль, у нас небагато Жуків.
— Говориш, як справдішня козацька дитина твого славного батька... Нехай тебе за це обійму, моя дружино вірна...
— Та ледве, Петре, чи з того що вийде... Не знаю, як там на Запорожжю,— чи там козацтво так зледащіло, як тут по паланках? Може, там наш батенько їх розрухає. Тут кожний дбає про свою вигоду, бо йому шкода того, що надбав...
— Батько вирішив писати листи до старшин по паланках, щоби поз'їздилися на нараду,— може, що в гурті видумають.
— Із того нічого не вийде, хоч би і всі поз'їздилися.
Відтепер батько і син писали запопадливо листи і розсилали їх довірочними людьми до паланчиних старшин*.
X. НАРАДА
На приказ найстаршого віком паланчиного полковника приїхало багато старшин. З полковниками поприїздили паланчині старшини, крім того, багато сотників. Але були й такі, що навіть не виправдали того, чому не приїхали. Кандиба заставив для гостей великий обід. Коли вже пообідали і стали між собою балакати про домашні справи, Кандиба промовив:
* (А.) Скальковський ("История Новой Сечи...") подає, що усіх паланок було у той час (перед зруйнуванням) вісім. По правому березі Дніпра: 1) кодацька, 2) інгульська, 3) буго-гардовська, 4) орловська; а на лівому: 5) самарська, 6) протовчанська, 7) кальміуська, 8) прогноївська.
— Не на празник спросив я вас, мої любі гості, лиш на раду — таку сердечну раду, як між козацьким товариством водиться, коли на нього чорна хмара наступає. Я живу, як знаєте, на границі з московськими зайдами, і я добув певні вісті, що цариця завзялася цього року нашу Січ-матку зруйнувати. Ви також, певно, про це чули, та коли ніхто не думає над тим, як тої біди нам виминути, то я вважав за мій обов'язок скликати вас усіх на раду, що нам робити?
— Хтозна, чи це правда? — каже полковник інгульської паланки.— Може, так собі люди плещуть, щоб нас лякати. Хто таке чував, щоб цариця хотіла Січ руйнувати... А хто ж буде бити турка та татарина? Без нас турки усю Україну забрали би.
— Аж слухати соромно, що старі люди верзуть такі небилиці, наче з неба впали або щойно на світ народилися,— каже сотник орельської паланки Максим Задирака — тому так прозваний, що нікому не поступився ні на язик, ні на шаблю.— Нас тепер цариці так потрібно, як діри в мості. Москва доти вигортала нашими руками з печі вогник, доки не добула того, чого їй було треба. При нашій помочі забрала собі турецькі землі над Чорним та Озівським морем, здобула Крим. Тепер наше Запорожжя сидить цариці в печінках, мов терня в нозі. Загорнула Гетьманщину, тепер черга на Запорожжя — щоби мати одноцілу державу від північного моря по південне. З нашої прадідної землі поробить подарунки своїм коханцям, а нас, вольних людей, зробить кріпаками.
— Не можу в це повірити,— каже знову інгуль-ський полковник,— щоби Москва так з легким серцем забула про наші вірні послуги для неї. Це була би страшна невдячність, а цього не зробить благородна цариця, наша пані. Вона відносилася до нас завсіди ласкаво, а вже світліший все відкликався до нас по-то-вариськи.
— Чи ти, пане полковнику, справді дитина, чи ти таки втеряв глузди, що верзеш дурниці, наче дурману наївся? Ти про якусь вдячність балакаєш! Наші батьки й діди стільки століть тою вдячністю живилися — то польською, то московською, а опинилися на тому, що з великої колись України ми сидимо на тім малім клаптику, що Запорожжям називається. І це нам вривають — а все із вдячності за наші услуги. Наші батьки і діди наїдалися тої блекоти — і ми донині не можемо з неї очуняти. І тепер, замість станути плече об плече в обороні нашої свободи, дуримо себе якоюсь царською ласкою та вдячністю.
— Чи можна нам з кочергою проти сонця ставати? — каже другий полковник, відомий на Запорожжі багач.— Там сила, а ми що? Зачіпатися з царицею, з Москвою, то краще коміть головою в Дніпро. А що тоді станеться з нашим майном, з нашими стадами, табунами та отарами? Усе забере ворог, а коли і врятуємо наше мізерне життя — прийдеться нам скита-тися прошаками попід тином, і то ще на чужині.