— Хоч би і під турка піти, та щоби лиш подальше від України, бо знову царі зачнуть нас приманювати до себе, а як ми вернемось — тоді вже не пізнаємо нашого Запорожжя. На всіх язиках тут будуть говорити, тільки ніхто не почує нашої української мови. І сліпих кобзарів Москва вимордує, могили порозкопує, щоб по нас, запорожцях, і сліду не стало.
Полковник став терти чоло долонею, наче б хотів відігнати від себе ті погані, гнітючі думки, які йому роєм налітали у голову. По його лицю плили гарячі слези:
— Де Петро так забарився? Коли б хоч не пропав де в снігу... Та, може, воно й краще для нього було б... Як я завидую тим, що вже перебралися на той світ... Вони вже не потребують журитися нашим поганим положенням. В давнину, було, коли нас вороги присіли, було куди втекти: від поляків — на Запорожжя або на Слобідську Україну, як не сюди, то туди. Сьогодні царська Москва покладає свою лабу на усю Україну — не втечеш, хіба на Сибір...
Говорив це наче сам до себе; не міг заспокоїтися. Даремне сестра уговорювала його.
— А може й таке бути, що наші вже їх не застали на Кривулі і пігналися за ними у Слов'яно-Сербію або ще дальше, і попали у засідку. Пораділи б з того москалі, бо ж Петро — зять сотника Жука. Вони саме тому повезли сотниківну, щоб сотника присилувати самому віддатися в їх руки. Москалі таке вміють...
Такими думками мучився полковник аж до самого вечора.
Аж забряжчали бряжчала від саней. Полковник вже був на ґанку, куди під'їхав Петро:
— Здорові будьте, тату,— нарешті ми вже тут...
— А Степанида жива?
— Он там на санях.
— Славити Господа! Ти не завертав на сотників хутір?
— їдемо прямо з Кривулі.
— Так добре, бо хутір спалили.
— Я догадувався, і тому їхав навпростець. Не говоріть нічого Степаниді.
Під'їхали сани під ґанок. Насамперед вилізла Рухля і помагала Степаниді, яка ледве волікла ногами. Марта помогла підвести її в хату:
— Хто це, ця друга жінка?
— Орендарка з Кривулі — добра жінка і з серцем, хоч жидівка.
Петро розказував батькові, як застали Степаниду, і що Рухля зробила, та що зробили з коршмою і москалями.
— Добре сталося, увесь слід пропаде.
Зараз під'їхали і другі сани, і жид вийшов на ґанок і став полковника цілувати по руках.
— От і Янкель тут! Чого тобі, жиде, треба?
— Не гримай на нього, тату. Це чоловік тієї жінки, він мені теж по щирості поміг. А тепер, як йому нічого в коршмі робити, годі було його в степ прогнати, і я його сюди забрав. Нехай собі десь тут біля нас живуть, може, ще нам в пригоді коли стане...
— Нехай остане. Тут у нас в оселі є одна порожня хата — ми їх там примістимо.
Янкель став дякувати:
— Пане полковнику, вашмосць не пожалуєш того, що нас, бідних, не відтрутив, а дав нам у себе певний куток. Я вам, козакам, буду вірно служити, мов собака, і довідаюся між жидками не одне таке, чого ви, козаки, не довідалися би ніколи. Ми, жиди, є по цілому світі, і ми усе собі переказуємо.
— Знаю, що ви хитрий народець... Оставайтеся, а тепер йди у кухню та поживись...
Та Янкель не пішов, поки не забезпечив свого майна. Його скрині та клунки поки що поскладали у сінях при скринях сотника.
Тим часом Рухля при помочі Марти роздягла Сте-паниду і поклала в постелю. Сама метнулася в кухню, казала варити молоко, а потім запарила зілля. Поводилася так, наче б тут віддавна ґаздувала. Марті розповіла все і відразу з'єднала собі її ласку.
— Що вам дати на вечерю? — питає Марта, коли вже і Янкель прийшов.
— Ми прохаємо кілька курячих яєчок, спечемо їх у попелі — і буде з нас.
Степанида, напоєна зіллям, спала добре усю ніч. Біля неї на землі лежала Рухля, щоб її пильнувати.
На другий день завезли жидів до пустої хати і привезли, чого лиш було треба. Полковник подарував їм молочну корову з пашнею.
Як козаки довідалися, що жидівка лікує і що врятувала сотниківну, відносилися до неї добре, а далі стали її просити до недужих.
А Янкель не всидів спокійно. За два дні пішов між козаків і купив собі стару шкапу і візок та вибрався в дорогу. Прийшов сказати це полковникові. Як полковник побачив стару шкапу при візку, що не годилася й вовкам на снідання, став дуже сміятися з Ян-келя:
— Який ти, Янкелю, дурний. Чому мені не сказав — я б тобі подарував був кращого коня.
— Пане полковнику! Я не такий дурний, як вам здається. Поїду добрим конем у світ, мені зараз відберуть, та ще ограблять. А такої шкапи мені ніхто не забере. Мені треба їхати за гиндлем. Та не так вже за гиндлем, бо я з ласки пана полковника маю з чого жити, але я хочу між жидками довідатися, що для панів козаків може бути потрібне. Хочу переконатися, чи воно правда, що я довідався від москалів ще у Кривулі.
— Що ж ти довідався?
Жид оглядався на всі боки, чи хто не підслухує, бо туди багато козаків швендялося.
— Можу сказати вашмосці лише на самоті. Полковник завернув в хату, а Янкель пішов за
ним:
— Москалі говорили, що цариця з весною посилає військо, щоб Січ завоювати і панів козаків геть знівечити.
— А не брешеш ти, небоже? Раз, що цариця не посміла би того зробити, а по-другому, що москалі не говорили би тобі такого.
— Щоби я так здоров був, що правду кажу. Вони говорили до мене так: "Ти, єврей, приладь багато горілки, вина, меду, усього, бо весною або влітку піде тудою велике військо цариці".— "А, може, буде з турками війна?" — питаю.— "Ні, не з турками,— кажуть,— бо цариця з ними замирилася, але в нашому сенаті вирішили, що Січ треба зруйнувати, бо запорожці не хочуть слухати цариці і бунтуються".— Таке я чув, а москалі були тоді п'яні і, певно, говорили правду.
— Спасибі, що мені сказав,— а куди ж ти вибираєшся їхати?
— Поїду через Самару чумацьким шляхом аж у Глухів, а може, й далі. Накуплю усякого краму і привезу перед великоднйми святами. У Самарі і тут буде можна добре продати.
— Так ти хочеш крамарювати?
— Пословиця каже: "навчить біда попити, як немає чого вхопити". Таке і у мене. Був уже й шинкарем, та воно не все добре з п'яними заходитись. Часом поб'ють, поломлять усе в хаті, часом заплатять удесятеро стільки, як воно варте, а часом лиш нагайкою почастують.
— У тебе мудра жидівська голова, та, може би, ти до нашої віри перейшов?..