Ах, знову Мелашка! Куди не поткнеться, всюди натрапляє на її сліди.
— Чи така вже вона у вас моторна?
— Е! Видно, мало ви її знаєте... Невсипуща, віддана, золота людина.
— Схід сонця завжди в полі зустрічає.
— Ви вже її, товаришу скульптор, не зобидьте... Дайте волю своєму хистові.
Дайте волю своєму хистові!.. Скульптора і зворушувала, і пригнічувала оця шаноблива увага, яку виявляли колгоспники до нього та до його мистецтва. Йому здавалось, що він не заслужив такої пошани і такого довір'я. Совість його була неспокійна, він почував себе людиною, яка мимоволі привласнює те, що їй не належить.
Дедалі скульптор все більше переконувався в тому, що мусить негайно виїхати звідси. Нема чого сидіти на шиї в оцих чесних роботящих людей, приховувати від них своє творче безсилля, зловживати їхньою гостинністю. Вони з тобою панькаються, вони від тебе чогось ждуть, а ти... Чим ти їх порадуєш? їдь собі геть, це для тебе найкращий вихід!.. Тебе непокоїть, як вони потім витлумачать твій вчинок? Про це вже зараз можна догадатись: не Меланія, а ти будеш винен у всьому!.. Вона для них — "золота людина" незалежно від того, виліпиш ти її чи ні!..
— Оце наша електростанція,— пояснював Іван Федорович, виходячи на греблю, в кінці якої червоніла міцна цегляна будівля.— Хіба ж не красуня?
— Красуня,— згодився скульптор і, зупинившись, задивився вниз на шалений водопад, на вируюче сяйво свіжо-білого шумовиння.— Давно збудували?
— Пустили позаторік, а будівництво розпочали ще в сорок четвертому. Вся оця гребля, можна сказати, насипана жіночими руками. Чудове у нас жіноцтво, коли подумаєш... Якби мені та ваш талант, я всіх би наших колгоспниць виліпив як героїнь сучасної епохи!
— Спробуйте,— всміхнувся скульптор,— і ви переконаєтесь, що це не так просто.
— Я й не кажу, що просто... Але ж заслуговують, слово честі! Гляньте хоча б в екскурс минулого: ми ще десь на фронтах б'ємося, на тих Одерах та Балатонах, а вони тут, як гвардійки: і комбайна полем від стіжка до стіжка самотужки тягають, і отакенну греблю вигачують до нашого приходу. Думаєте, підняти без техніки сотні кубометрів грунту — це було просто? Між іншим, Мелашка тут також відзначилась, з тачки не випрягалася...
Слухаючи голову колгоспу, скульптор уявляв собі Меланію в різних обставинах, але ніщо вже, здається, не могло похитнути його першого враження. І в полі з комбайном, і на важких земляних роботах під час будівництва колгоспної електростанції — всюди Меланія залишалася однаковою, тією некрасивою, скованою, незграбною, яку він зустрів сьогодні в конторі. Даремно тепер силкувався Іван Федорович якось поправити становище і знову піднести свою колгоспницю в очах скульптора.
"Я віддаю належне її повсякденному героїзму, її славним ділам,— думав про Меланію гість,— але хіба цим заміниш, хіба компенсуєш цим те, чого, на жаль, не вистачає їй самій?"
— Люди у вас справді чудові, і я розумію ваші почуття, Іване Федоровичу... Хотів би, щоб і ви мене зрозуміли...
— Та що тут розуміти... Значить, вирішили-таки їхати?
— Вирішив.
— Ну, гаразд. Завтра мене викликають у район, то заодно підкину і вас до станції... щоб коней зайвий раз не гнати.
Розійшлися досить холодно. Іван Федорович, буркнувши, що йому треба до трактористів, подався десь через греблю в степ, а скульптор рушив додому (як назвав він у думці хату Меланії).
По дорозі скульптора спіткав маленький конфуз: він заблудився. Всі хати йому здавалися на один кшталт: скрізь, як і в Меланії, підведені голубим, скрізь попід стріхами однаково біліли ізолятори і зникали в стінах дроти, у всіх вікнах жевріло однакове проміння сонця, що вже червоно сідало по той бік річки за горою.
"Треба тобі отакого,— бідкався скульптор, зупиняючись біля чиєїсь хвіртки.— Серед білого дня — і заблудився. Куди ж тепер?"
В кінці вулиці тим часом зажеврілася хмара куряви: поверталися череди з пасовиськ, і волею-неволею треба було кудись зминати.
Але куди?
Скульптор не підозрівав, що поруч, у нього за спиною, уже стоять напоготові рятівники. Це були ті самі хлопчаки, з яких він змалював собі ескіз на майбутнє. Стояли собі.позакладавши руки назад і закусивши губи, щоб не сміятись. Вони, видно, весь час ішли за скульптором назирці, бачили як він проминув хату Меланії і як розгубився, загледівши череду, що запрудила перед ним вулицю.
— Ми вас проведемо,— упевнено сказав білоголовий сміливець першокласного віку.— Ми знаємо, куди вам треба.
— А куди?
— До Мелашки Чобітьківської.
— Вірно.
— Тільки давайте швидше, бо вас череда закушпе-лить.
— А вас ні?
— Ми не боїмось.
Ніяково озираючись, скульптор рушив за хлопцями.
— Хати у вас однакові, збили мене з пантелику...
— Це вам тільки здається, що однакові. А зайдіть усередину, то вони ого які різні!
— Можливо, не заперечую.
— А що всі голубим підведені, так це до Першого травня готувалися. Суботник був.
— Завгосп однакової синьки для всіх привіз... Щоб не посварилися, каже... Оце вам сюди.
— Бачу, вже бачу... Дякую, що провели...
— Нема за що.
Скульптор зайшов на подвір'я, причинив за собою хвіртку і полегшено зітхнув. Меланії ще не було вдома.
Повернулася вона вже по заході сонця з снопом трави та васильків, назбираних десь на польовій межі.
Свого квартиранта застала на городі. Бродив між зеленими заростями, приглядався та принюхувався до всього, що вона посадила та посіяла.
— Вивчаєте?
— Та так, цікавлюсь... Це і вся ваша грядка?
— А навіщо мені більше?
— Квіти на першому плані. Кручені паничі, чорнобривці та фіалки... А де ж ваші соняшники, кукурудза?
— Все там,— засміялась Меланія і махнула рукою кудись за гору.— Моє все там, і я вся там.
Добродушна,^ весела, вона в цей момент подобалася скульпторові. Йому б хотілося зараз побачити вираз її обличчя, але смеркалося, і, крім дівочого силуету з снопом під рукою, він нічого не бачив.
— Треба ж іти,— схаменулась Меланія, рушаючи до хати.— Бо сьогодні ще й комсомольські збори... А ключ у вас?
— У мене... Якщо не загубив.
— Іншим разом ви лишайте його ось тут, за віконницею...
— Таж я... завтра поїду.
— Уже?!
— Уже... Може, восени ще приїду.
— Вам видніше,— глухо промовила дівчина, відмикаючи хату. В голосі її чулася здушена образа.