— А в мене зараз були,— він назвав прізвища двох членів,— і теж сказали. А вчора я стрів Крамаревського — теж каже. Сі слова мов прибили всіх. Всі троє посідали і довго сиділи мовчки, похнюпившись. А далі Овсієнко каже:
— Оттак-о! Розбіглися! Що ж тепер робити?
— Що робити? — спитався Марко, підводячи голову. — Нас шестеро: ви, Степане Гавриловичу, Бійчевський, Гайденко, Раденко, Семен та я. Я певний, що ці шестеро не зречуться свого діла. То й робімо вшістьох!
На тому й стало.
А в гімназії тим часом діялось ще гірше, ніж перш. Марко почував там себе одиноким. Найсимпатичнішим з усіх був йому там Загоровський; але то був уже старий чоловік з великою сім'єю,— йому було не до молодих пориваннів. Інші ж учителі мало не всі приходили в гімназію, аби вдовольнити офіціальним вимаганням. Розмови про віщо-небудь, опріче гімназії та звичайної щоденщини, проміждо вчителями рідко коли й було. Правда, було кілька чоловік з "образом та подобієм божим", з вищими інтересами, ніж кар'єризм, але вони були залякані і ховалися з своїми поглядами. Марко кілька разів забалакував з товаришами про літературу, про сьогочасні питання, але від його відкручувались загальниками, вертаю— чись до розмови про карти, а то й просто мовчали. Тільки Гайков був завсігди веселий, говіркий, пускав часом ліберальні фрази, маючи на меті піймати якогось дурника, що озвався б на те. В кожному класі теж був свій Гайков. Все, що робилося в класі, ставало відомо директорові та інспекторові, і ті, не маючи нічого великого, з дрібниць робили історії. Школярі теж були деморалізовані цим. Марко бачив, що він не вдержиться тут, бо не може з таким ладом погодитися. Несподіваний випадок поскорив справу.
Се було вже другого року, після різдвяних свят. Два школярі з п'ятого класу були в публічній бібліотеці, де гімназистам заборонено було бувати. Розмовляючи в класі з товаришами, вони якось про це сказали. Другого ж дня інспектор покарав і дуже тяжко тих двох учнів. Марко прийшов у клас і побачив, що ці два дорослих хлопці, дуже гарні учні обидва, стояли біля дверей.
— Сідайте! — сказав він.
Хлопці мовчали і стояли, похнюпившись.
— Вони на місяць покарані! — сказали інші і розповіли справу.
Хлопці стояли і трохи не плакали, так було їм, великим, сором стояти біля дверей. Марко обуривсь.
— Сідайте,— сказав він,— і на моїх лекціях не стійте!
Хлопці не знали, що робити. Вони боялись інспектора.
— Сідайте! — промовив Марко вдруге.— Я не можу вчити, коли в мене в класі хто стоїть. Я сам скажу про се інспекторові.
Хлопці сіли. Марко сів і собі, але не міг почати науки. Він устав і почав нервово ходити по класу, учні мовчали. В класі панувала тиша. Марко повернувсь до учнів і промовив:
— Панове, мені недовго випало щастя учити вас, але я сподіваюся, і того часу, що я з вами був, було досить, щоб ви впевнилися, що я ніколи не вчив вас чого негарного, нечесного! Тим-то я маю надію, що й тепер ви поймете мені віри, коли я нам скажу те, що думаю. Той, хто зраджує своїх товаришів, хто виказує на їх — падлюка!
Марко сів за стіл, розгорнув журнал і серед тиші додав:
— Такий не повинен бути поміж чесними людьми!
Так-сяк дотягши до кінця лекцію, Марко пішов додому з рішенцем у голові — кинути гімназію. Тим він мало звернув уваги, як другого ж дня директор напавсь на його мокрим рядном.
— Я вам можу тільки сказати,— відповів Марко,— що я більше служити з вами не хочу. З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели, чесний чоловік погодитися не може!
Він пішов і більше не вертавсь у гімназію, а через тиждень знайшов собі іншу роботу — секретарювання у міському часопису. Плата була невелика, але Марко дещо й писав у газету і мав з того путящий заробіток. Життя його зробилося краще, бо він не обурювавсь і не роздратовувавсь щодня тим, що бачив у гімназії. І якби тільки не одно те, що ніколи не забувалося, то Марко міг би жити спокійніше. Але ж привабливий та гордий Катеринин образ не покидав Маркової душі...
Так поминула зима. В квітні, в суботу перед вербною неділею,36 Марко прийшовши додому, стрів у себе Семена,— сей тепер мусив мати окрему домівку, бо, скінчивши університета, мав уже лікарську практику і готувавсь до сімйового життя, заручившися з Марусею Овсієнковою. Весілля відсунено до літа, бо дівчина хотіла добути в школі академічного року.
— Ось я тобі листа приніс,— промовив він.
— Од кого?
— Од моєї молодої! Чи не перебивати в мене думаєш, що листуєшся з нею? Пише мені — віддай листа, але що в йому, мені не каже.
— А може, й так! — засміявсь Марко.— Хоча я, здається твоїй молодій ще й єдиного слова не написав і не розумію, що міг би визначати її лист.
Марко розірвав коверту і прочитав:
"Я сидю тепер біля ліжка хворої Катерини Дмитрівни. Вона вже другий тиждень не встає. Не знаю, чи вона й устане. Вона дуже бажала б вас бачити. Якщо Ви схочете побачити її — може, востаннє,— приїздіть просто в школу в Доділну".
Далі писалося, як треба їхати.
Спершу Марко навіть до пуття не розібрав листа. Він хотів читати вдруге, але тільки прочитав перший рядок, відразу все зрозумів.
— Що тобі? — скрикнув Семен, побачивши, як він зблід.
Марко мовчки простяг йому листа.
Семен перечитав його і глянув на Марка.
— Ти розійшовся з нею? — спитався він.
Марко кивнув головою.
— Сей лист прислала мені Маруся, пишучи, що не знає твоєї адреси. Їхати туди залізницею ніч. Завтра вранці будеш там.
Марко тим часом уже вхопив свій чемодан і похапцем почав кидати в його щось. Семен зупинив його:
— Друже, заспокійсь! Поїзд їде тільки вночі, і ти ще поспієш.
Увечері Семен одвіз Марка на вокзал.
Марко говорив з Семеном, дививсь на людей, що метушились круг його по вокзалу, але все те було від його якось далеко. Він думав тільки про те, що завтра буде.
Ось воно! Прийшло! Прийшло те, про що він і в голову не клав. Вона хвора, вона, може, не встане! У його в голові туманіло, як він згадував слово "смерть", і він одпихав його від себе...
А Семен щось говорив до його, навкруги метушився народ. І всі про щось гомоніли, клопотались. Маркові здавалося, що се робиться не тут, а десь, за якимсь муром, що відрізняє його, Марків, світ од того, їх світу. Мур скляний, і Маркові все видно й чуть, що робиться на тому світі. Он там Семен щось каже; якийсь товстий купець каже крам — се слово піймала якось Маркова увага; хтось щось кричить неначе; чи всі кричать? Маркові байдуже. Нa Марковому світі є тільки двоє: Катерина та він... і одна думка, одна річ,— те, що він мусить приїхати до Катерини і побачити її зараз же, швидко, бо вона, може, не встане. І знов туман облягає Маркову голову, і знов він нічого не бачить.