Все це робила самостійно. Їй не довелося познайомитися ні з ким зо свідомих українців, бо знайомості могла вона мати тільки в господі в свого батька, а в їх бували зовсім не такі люди, щоб між ними можна було знайти того, кого Катерині було треба. Але їй не тяжка була ця самостійність — навпаки: вона впивалася своєю роботою в самотині, ховаючись, як упиваються, ховаючись, своїм коханням.
Так поминула зима, прийшла весна. Повіяло новим життям і ще дужче розбуркало в Катерининих грудях бажання робити. Їй схотілося тепер іти в учительки на село. Хотіла понести туди той новий світ, що засвітивсь у неї в душі, запалити його і в темному розумові сільського робітника. Довго думала про се, міркувала всяко і зважилась досягти свого. Зважливості треба було, бо доводилось ще мати справу з батьком та матір'ю.
Се було влітку, вже знов на селі. Гарним теплим днем уся сім'я (опріче Івана Дмитровича, що лишився тепер у Петербурзі), сиділа за вранішнім чаєм. Звичайно, тільки під час їжі можна було побачити вкупі батька та матір, бо ввесь день батько, хоч і не хазяйнував сам, десь ходив по господарству, по обіді спав. Катерина наважилась поговорити про свою справу зараз же. Підождала, поки брат та сестра з гувернанткою пішли. Батько допивав чай і мав зараз іти.
— Постривайте трошки, тату, мені треба з вами поговорити,— тихо промовила Катерина і трохи зблідла.
Мати, здивувавшись, мовчки глянула на неї, а батько своїм звичаєм скрикнув:
— А про що ж там говорити? Кажи швидше, бо мені по хазяйству треба! — і він розкинувся на стільці, одпихкуючись усім своїм важким тілом.
— Я хотіла поговорити з вами,— почaла Катерина,— ось про віщо... Я не можу так сидіти, без ніякого діла. Мені нудно, таке життя не вдовольняє мене. Я хочу роботи.
— Якої ж тобі роботи? — запитався батько, високо піднявши з дива свої густі брови.
Мати поки мовчала.
— Я знайшла собі роботу. Я хочу вчителювати в народній школі.
Пан Городинський одразу відкинувсь од стільця й випроставсь. Він не міг ні слова сказати з превеликого дива і тільки сидів та дививсь на дочку, кумедно вирячивши оці та роззявивши рота... Так тяглося досить довго, аж поки нарешті він важко одхакнувся і, знов розлягаючись на стільці, сказав:
— Ххаа! Як ти мене здивувала... і вигада таке!
— Я кажу без жартів, тату!
Мати, що ввесь сей час дивилася на дочку своїм сухим поглядом, спиталася нарешті ласкаво:
— Відкіля се в тебе такі кумедні бажання?
— Вони, мамо, зовсім не здаються мені кумедними,— тихо й твердо відмовила Катерина. — А повстали вони з того, що я зрозуміла, що не гаразд сидіти людині без діла, що я не маю ніякого права це робити.
— Ніхто тобі й не каже, щоб ти сиділа без діла,— сказала мати. — Ший, читай!
— Помагай матері в хазяйстві... — додав батько.
— Се мене не вдовольняє. Мені хочеться справжнього діла, а не іграшок з вишиванням. А щодо хазяйства, у нас тут стільки слуг, що мені робити нема чого.
— Справжне дівчинине діло — дожидатися, поки її віддадуть заміж і тоді зробитися доброю матір'ю та господинею! — сказала мати авторитетно.
— Мамо,— відповіла Катерина,— се колись так думали. Тепер думають інакше і роблять інакше.
— І відкіля ти набралася таких поглядів? — спитала мати, уважно дивлячися на дочку.
— А се, мабуть, од того шибеника Кравченка! — скрикнув батько.— Не дурно я бачив, що ти, Катерино, все з хохлацькими книжками панькаєшся!
— У всякому разі можете бути певні,— відмовила, трохи почервонівши, Катерина, — що не він мене навчив іти вчителькою. Та се й не важно. Річ в тому, що я бажала б бути вчителькою.
— Але ти нею не будеш! — спокійно казала мати.
— Мамо! Я мушу нею бути! — знов тихо, але зважливо відповіла Катерина.— Я хотіла б упевнити вас...
— Будь ласкава, не говори і не впевняй,— зимно відмовила мати,— се ні трохи не поможе!
— І вона вийшла з світлиці.
— Що бо ти, Катю, надумала? — спитався трохи докірливо, трохи жаліючи, батько. Він любив дочку дужче, ніж мати, і тепер і сердивсь, і жaлів її за одним заходом.
— Тату, я вам скажу по правді: мені важко жити отаким порожнім життям. Я змучилась і більше так не можу.
— Та чого ж тобі не стає? Кажи, чого тобі ще треба від нас?
— Мені не стає того, чого ви мені не хочете дати: діяльності.
— Та нащо ж тобі діяльність?
— На те, що я не маю права сидіти без діла, і ще на те, що мені несила без діла сидіти — мене тягне до його.
— Не розберу я! — розвів руками батько.— Живе в достатку, має змогу вдовольняти свої бажання... Не розумію я тебе... Одначе, нехай іншим разом, а то мені тепер ніколи.
І пан Городинський устав і пішов. Катерина трохи не заплакала. Та й заплакала б, може, якби не прийшли слуги збирати посуд.
Проминув тиждень,— ніхто не нагадував про те, що було. Катерина нудилась дожиданням. Коли одного разу батько, зовсім несподівано, спитавсь у дочки:
— А що, облишила вже своє вчителювання?
— Не облишила, тату, та й не облишу ніколи! — відмовила Катерина.
Батько аж підскочив на стільці:
— То це ти знов? — скрикнув. — Та ти ж знаєш, що то таке школа?
— Знаю.
— Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа — се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се — мізерна плата — яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се — тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се — п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...
Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.
— І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?
— Адже інші перетерплюють,— чому ж я ні?
— Бо їм нічого їсти,— сказала мати,— а тобі, здається, сього не бракує.
— Але мені бракує діла.
— Про твоє "діло" краще ніколи не говори ти зо мною,— відказала мати.
— Мамо,— промовила зблідши Катерина,— я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.
В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.
— Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.
І пані Городинська велицно вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.