— Як то — що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!
— Оце мені лихо з вами! — сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.— Треба вже чогось вам дати їсти.
— Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею! — скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.
— Чого ти так на мене дивишся? — спитався той.
— А чого ти такий змарнілий та наче сумний?
Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:
— Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?
— І твоя річ така?
— І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?
— Ах ти дурне, дурне! — промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. — А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!
Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,— у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.
— А знаєш що? — озвався Семен, виходячи на вулицю. — Зайдімо ми до Шкляренка — мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.
— Якого се Шкляренка? — спитався Марко.— Того, що етнографічні матеріали колись друкував?
— Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді — років перед п'ятнадцятьма,— ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?
— Цікава.
— Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.
— Чого?
— Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.
Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.
— Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! — промовив до його Семен.
— Просимо! — відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.
Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий — видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.
Семен познайомив Марка з Шкляренком.
— Прошу сідати! — промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку — чи то невдоволення, чи то роздратування.
— Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,— заговорив Семен.
— Чого і куди?
— Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.
— Не варто й ходити.
— Чому?
— Бо однак нічого не буде з тих заходів.
— Отже, видруковано вже одну книжку.
— То випадком, а потім усе діло скаламутиться.
— Та чого ж так?
— Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!
— А мене ж та себе до яких ви лічите? — спитавсь усміхаючись Семен.
— Хотів би до перших,— озвався зовсім поважно Шкля— ренко,— а проте — не знаю.
— Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? — спитався Марко.
— Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками — знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу — хто робить? Півтори людини, а всі останні леда— рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте — ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..
— Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...
— А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і "обставин". А, ледарство!.. Недбальство!..
Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.
— Тяжко, але правда,— згодився Марко.— Багато гріхів на нашій інтелігенції.
— Наша інтелігенція! — знову заговорив Шкляренко. — Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,— бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства — де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,— вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..
— Стривайте, Максиме Кириловичу,— перепинив його Семен,— хіба ж се спеціально наш продукт?
— Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?31
— Але ж ви забуваєте обставини...
— Не забуваю,— од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!