Тапчанський знайшов собі посаду тут; він і досі такий задерика, як і був. Кричить, верещить та все вщипнути силкується. Як я почав у Овсієнка говорити про гурт, він каже: — Се Лісовський хоче заснувати товариство, щоб у йому головою бути. — Ну, й язик!..
Сей лист підняв Маркові духа вгору, в його мов побільшaло сили.
— Початок є!
І він нервово ходив по хаті, і в його думки не могли потовпитись за думками. Він давно вже марив про якийсь гурток, що заходивсь би коло видання книжок для народного читання, книжок, яких не було і яких прикро було треба. Йому вже уявлялося, як се діло ширшає, росте, як книжка видається за книжкою — все дешеві гарні книжки.., і вони йдуть у народ, і народ їх чита, і самосвідомість починає прокидатись... Обхоплений тим напливом енергії, Марко кинувсь до столу, вхопив нескінчену роботу і почав нервово, швидко писати. Думка за думкою напливала, слово за словом, поспішаючись, лягало на папір, і в кожній думці, в кожному слові горіло бажання зворухнути темний народ, засвітити йому в душі світло розуміння, світло свідомості й любові до високих ідеалів,— любові, що робить дива, що може зробити все!..
Він на хвилину кинув писати, бо перед ним на мить уявилася така ясна, така без міри радісна картина діяльності освіченого, національно свідомого вкраїнського народу, що в його руки затремтіли, і він не міг удержати пера. Але се тільки на хвилину, а дaлі воно знов швидко забігало по паперу, знов почали перегортатися картки. Марко писав годину, другу і не помічав, як линув час... Він писав би хто й зна поки, якби двері не відчинились і на порозі став його сільський учень Корній. Треба було кидати роботу...
Після науки Корній несміливо мнявся на одному місці і не йшов додому.
— Тобі, мабуть, чогось треба? — спитав Марко.
— Еге ж...
— То кажи!
— Та... прохaли батько, й мати, і я просю, щоб ви прийшли до нас у неділю в гості.
— Спасибі! Прийду.
— Йо? — зрадів хлопець.
— Чого ж — йо? Прийду, та й годі.
— Глядіть же! А то батько та мати кажуть: ти хоч би покликав свого вцителя в гості! А я кажу: хіба вони підуть до нас?
— А чом же ти думав, що я не піду? — спитався Марко.
— Так ви ж пан, а ми мужики! — щиро відмовив Корній.
— Чим же я пан? — знов запитався Марко. — Аже ви в панській одежі... і з панами живете... і по-панському вчені.
Марко почав розказувати хлопцеві, що не повинно бути ні панів, ні мужиків, тільки люди; розказав за своїх батька й матір і страшенно здивував Корнія, сказавши, що вміє пошити чоботи.
— Йо пошиєте? — спитався дивуючись хлопець.
— Пошию. Як я був малий, то батько шив мені чоботи, а як батька не стало, а я підріс, то грошей часом не було, щоб заплатити шевцеві, то я й шив сам собі чоботи.
— І вчились у отій великій школі — ув уні-вер-си-те-ті, і шили чоботи? — скрикнув, ще більше дивуючись Корній, і широко розплющив очі.
— Чого ти так дивуєшся? — засміявся Марко.— Хіба ти думаєш, що хто вчиться, то вже повинен одрізнятись од простих людей та цуратися простої роботи?
— Ні... я... Оце скажу батькові,— скрикнув одразу Корній,— ну що вони тоді скажуть?! Та ви ж прийдете? Глядіть! Ми коло церкви живемо. Вийдіть до церкви завтра, а відтіль я вас до нас доведу.
V
Другого дня, в неділю, Марко пішов до церкви. Маненька церква повно натовпана була людьми. Спереду стояли чоловіки, а позаду жінки та дівчата. Але кілька жіноцтва стало попереду ще від чоловіків. Тільки се були особи не прості, а повбирані по-міщанському. Дві дівчини були навіть у міських пальто з великими блискучими гудзиками. Марко спершу подумав, що це якісь панни, дочки сусідніх панків: але великі прості хустки, накручені у їх на головах, доводили, що він помиляється.
Марко вистояв службу і пішов з народом з церкви. Поміж натовпом Корній ухопив його за руку.
Скоро вийшли на вулицдо, Корній зараз же почав розповідати, як він дома казав, що Марко не пан:
— Я їм кажу: вони такий саме простий чоловік, як і ми, тату. А батько кажуть: не можна сьому повірити, бо він з панами живе. А я кажу: у їх батько швець був і вони самі чоботи шити вміють. А батько тоді: — Йо? — А я кажу: — Авжеж!.. А ось і наша хата.
Хата Корнієва була невеличка, але чистенька. Двір обгороджено по-степовому — камінням. У дворі стрів їх батько Корніїв і повів у хату.
Уся сім'я була дома: батько — високий чоловік з такими очима, як і в Корнія, з підстриженою темною бородою, з довгобразим українським обличчям; мати — моторна, ще не стара молодиця, та дві сестри. Одна, років десятьох, злякалась Марка, втекла на піл і стала біля печі; друга, вже дівка, вразила Марка своїм блідим обличчям.
— Сідайте, будьте ласкаві! Просимо! — заметушилась мати, вхопила ганчірку і зітерла лаву там, де сідати Маркові.— От спасибі, що зайшли! Старий усе казав, що ні, не зайдете! А я кажу: якби він був гордий, то не вчив би нашого сина.
— Та сідайте ж бо,— промовив батько,— щоб старости сідали,— додав він шуткуючи. Марко глянув на дівчину: вона сиділа на полу, склавши руки на колінах, така ж бліда, як і перш, і великі темні материні очі навіть не змигнули.
— Давай нам, стара, обідати, шоб веселіше було! — сказав батько.
— У вас хата й так весела! — промовив Марко. Хата й справді була весела та чистенька. Піч гарно попідводжувана, стіл застелений білою скатертиною, з хлібом на йому: рушники на кілках і коло богів, за богами васильки; по стінах кілька простолюдних малюнків релігійного змісту та царські портрети.
— Дай, Боже, щоб не була сумна!.. — відмовив господар.
— Дочко, поможи мені! — озвалась мати від печі до старшої дочки.
Та мовчки встала, все така ж бліда та така ж мовчазна, і пішла помагати матері.
Посідали за стіл. Господар узяв пляшку й чарку і хотів почастувати Марка, та він не пив. Тоді хазяїн випив сам, приказуючи:
— Спасибі ж вам, шо вчите нашого сина! Дай, Боже, вам здоров'ячка, а йому добрий розум на науку!
— Дай Боже! — відказав Марко.
Більше ніхто не пив. Почали обідати. Господиня дуже щиро припрохувала їсти. У розмові Марко спитався,— чому батько не віддав Корнія до школи.
Господар почав виясняти, що через скрут у хазяйстві, а далі додав: