Макс глибоко зітхає.
Як вони можуть розуміти один одного? Як у такому пеклі, ревищі, тісноті, духоті, в цьому страшенному гоні, миготінні цифр можна що пебудь зрозуміти? Це якесь зорганізоване божевілля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декілька зойків, голосніших окремим криків, хк зойки иогопаючих у водоиаді, і поринають у загальному гуркоті й ревищі.
А скрижалі сгоять твердо, непорушне, залізно. Жерці й прислужники видушують на них різнофарбні, блискавичні цифри заповіді. Другі збоку крейдою виписують, треті нотують у товстелезних книгах.
Тіпається, колотиться, реве серце Німеччини. А по артеріях од нього женуть оті цифри по всьому організмі, вмент одиих убивають, других раяять, третім несуть щастя. Механічне, жорстоке, бездушне, воно рівночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергії, що енергією одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодійна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому діють страшні, .невблаганні, неминучі закони. А з цих же диких, божевільних криків, із цього скаженого, безглуздого миготіння цифр складаються розумні. тверді, стрункі норми.
А яка чулість у цієї стихії! Всяка подія, всякий струс в організмі моментально тут одзивається. Оповіщення Інараку. Замах на Мертенса. Загроза мозкові, загроза якійсь клітині мозку. І вже кров'яні тільця, вже клітини й клапанчики серця в підвищеній праці, у тривозі, в гарячці.
Ха! Банда розбійників? О, від банди розбійників серце Капіталу так не заб'ється.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посміхається. А от досить йому повернути за-щіпочку в тій невеличкій металічній цяцечці, що лежить у нього в лівій кишені, досить кинути цю цяцечку в середину юрби — і зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навіки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тілець на місці забраних трупів? Буде. І знову буде ревище, тупіт ніг, мигтіння цифр і нові чорні скрижалі. І так само на місці Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клітина Бо що значить тут воля цих окремих клітин, цих сліпих, покірних вищій якійсь волі виконавців? Знайти дійсне серце, дійсний мозок цього організму, його розшматувати. цяцечкою й навіки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти містичної сили цієї стихії та її страшних залізних законів?
Хтось злегка стискає Макса за коліна. Він живо нахиляє голову вниз. На нього з усміхом дивиться кругле, спітніло-червоне, в жовтих віях лице товариша Роте. В руках у нього олівець і записна книжечка, як у всіх тих кричущих людей.
Макс злізає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:
— Помічаєте, який ажіотаж?
Макс швидко хитає головою.
— Паніка. Акції Об'єднаного Банку летять униз.
Макс робить здивовано-радіснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розуміє його й з усмішкою киває головою. Потім знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:
— Кажуть, Об'єднаний просто в облозі. Забирають вклади. Банк не може... тити... а... о...
Макс недобре чує й собі кричить:
— Що не може?
— Не може вмістити народу. Викликано поліцію.
Макс весело стріпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна організмові зробити?
І знову крізь очманілість і чад від гуркоту й ревища спалахують палахкотливі язики, а ліва рука міцніше обнімає теплу й вогку від поту металічну круглу цяцечку.
Роте киває Максові, запрошуючи підставити вухо.
Макс знову нахиляється. Роте кричить:
— Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково "їх" тут не може бути.
Макс ікоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтій вії примружене лукавим веселим усміхом. Ця лукавість проходить і в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселістю. Ану!
Він киває головою на згоду й знову вилізає на приступку, з усіх сил стримуючи сміх, що вже буйно тріпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах — гу-гу-гу-гу!
Роте відходить і протискається крізь кричущі тіла. Бестія Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От він при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу відповідати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тікати з цього небезпечного місця. Панок із пухнатою лисиною непокійно звертається до сусіди. Той, здається, не розуміє. Ні, не вірить. Знизує плечима. Але панок із пухнатою лисиною ще непокійніше звертається до низенького, товстенького добродія й кричить йому в вуха страшну звістку.
Білява голова Роте з'являється то тут, то там. І от уже на периферії юрби якесь замішання, вже нема стрункості, гармонійності хаосу; вже там якісь перебої, зупинки, якийсь інший рух, якісь інші крики на вуха одне одному.
І потрохи, потрохи замішання, як вогонь на сухій траві поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркіт виразно меншає, тратить свій ритм. Серед тіл шамотня, і течія до дверей стає все дужча, густіша, трудна. Крики, — оті чужі, інші, то панічні, то сердиті — починають щораз, то владніше опановувати залою. Миготіння цифр то слабшає, то знову збільшується. Макс уже чує круг себе, під своїми ногами:
— Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!
— Та чого йому сюди?!
— Тихо! Дурні! Заспокойтесь! Ідіоти!
— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
І те ім'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радості, сьогодні пашить на цю юрбу диким жахом і жене її звідси, як публіку з театру, де знялася пожежа.
І от у залі стоїть уже зовсім інше ревище. Не те могутнє, ритмічне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрішньою доцільністю ревище, а дике, розідране в собі, панічне. Обличчя вже радіусами повернуті до всіх вихідних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тіла сусідів, стараючись випхати їх позад свого тіла. Цифри не миготять. Люди в чорному бігають по естраді, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейняті жахом потилиці.