Принцеса Еліза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало світла в кімнаті. Треба стати ближче до вікна, до смуги світла з-поміж портьєр.
Дійсно, Труда й Ірма зразу попадають у цю смугу. Ірма ж трошки набік голову відхиляє, щоб ухилитись од світла й бачити принцесу. А очі, справді, дві кришталеві тарілі, як казала Труда, величезні, срібно-сірі, стрілчасто-блискучі. І чисті-чисті, як вишліфуваний кришталь.
Вона надзвичайно рада такій несподіваній гості. Вона була б іще щасливіша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її світлість, але вона цілком розуміє бажання принцеси й сподівається, що іншим разом вони будуть бачитися в іншіи обстанові.
А посмішка невинна, ясна, п'ятилітньої дівчинки. Тільки що в неї східного — це тільки Труді відомо. Носик із горбиком і чорне блискуче волосся?
— Ну, ви, Ірмо, вже йдіть, ідіть, а то ваші приклонники ще сюди забіжать, вас шукаючи. Скажіть Максові, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесі декого з наших гостей. Руді принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А індуса підведіть трошки ближче до дверей — на нього варто додивитися зблизька. А мій китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, ідіть!
Дві кришталеві тарілі іскристо посміхаються, горбатий носик привітно киває, І струнка тоненька постать тихенько вислизує з кімнати.
Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький біль. І крізь цей біль раптом проривається:
— ...Ірма! Правда?
— Вибачте, Трудо, я не чула.
— Яка чудесна, я кажу, Ірма! Правда? Хіба не пара Руді? Ну, скажіть ви!
— Прекрасна пара!
— Ну, розуміється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться індус. Не думаю, щоб він на свого бога Брагму так дивився. Нехай Ірма скаже йому виступити з своїм полком проти всієї армії — думаєте, не зробить? Проти всього світу виступить. Вам добре видно, Елізо?
— Дякую, добре.
Труда ще трошки ширше відпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елізи й починає "представляти". Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це — капітан світляної батареї якогось там їхнього полку. От негр із Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хліб і страшно за все дякує по-англійськи. Йому хоч що скажи — насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.
А біль усе ниє, ниє, росте — не чути вже ні веселого гомону з салону, ні Трудиного шепоту. Ниє, ниє й іскриться кришталевими посмішками. От вона підходить до індуса (А десь із якогось кутка за нею, мабуть, слідкують ще одні очі!) Індус кладе собі руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.
Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.
— Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навіть докторові Рудольфові, що я тут? Ні?
Труда здивовано впирається очима в лице Елізи — яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!
— Даю найчесніше слово, Елізо, що не скажу, що ви тут. Задоволені?
Форма слова не зовсім задовольняє принцесу Елізу. "Не скажу, що в и тут". А все-таки скаже, що хтось є?
Але чогось уже не хочеться виясняти цієї неясності. Ну, розуміється, тепер вона не посміє не дотримати свого слова.
Ага, от і Макс. Ліниво човгаючи ногами, підходить до мону ментальної напівголої Юнони з двома крихітними японцями з обох боків. Японці задирають до нього розумні личка й сміються великим рідкими зубами.
— Ну, Елізо, я на хвилинку покину вас. Мені треба сказати кілька слів Ірмі в дуже важній оправі. Ви сидіть спокійно, сюди ніхто не ввійде.
Еліза мовчки хитає головою й повертається до салону. Ірми вже немає. Зникла. Ну, розуміється, вона пішла в куток до нього. Індус же не сміє йти за нею, стоїть і непорушно хитає головою другій дамі.
Раптом збоку, з того кутка, якого принцесі не видно, чути музику. Гомін притихає, обличчя повертаються до кутка.
В тишу ніжно, лагідно входить жіночий голос, увіходить, як невинна п'ятилітня дівчинка, підкидаючись звуками рояля, обплітаючи себе ними. Але тут же на очах росте, міцнішає й ось уже криштально, сильно дзвенить. І така радість, така тріумфальна переможність у цьому дзвоні, що принцеса Еліза заплющує очі й чує, як уся вона дзвенить болем.
Ляскіт оплесків боляче ряботить тишу. Принцеса Еліза розплющує очі. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь індус і зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й білими-білими зубами.
З-за одвірка в полі зору з'являється Ірма. Вона, як од бджіл, одмахується руками від індуса, китайця та ще кількох постатей і тікає. Вона не буде співати. Не буде, не буде!
Розуміється, не буде, бо вона тільки йому співала. А він же — відомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всіх.
І вмить принцеса Еліза чує, як фотель під нею, двері, салон і вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвірка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовірно-рідна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкості в очах соромлива. Він почуває оебе так ніяково серед цих напівоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От він обережно й ніяково пригладжує повисмикане темне жабо.
Знає він чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Ні, розуміється, не знає — хіба ж він міг би так стояти й ні разу навіть не подивитися на двері?
А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на двері, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо сміються через голови кришталеві тарілі?
Невже Труда таки не сказала?! І він не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелі?!
І невже не скаже? І він не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душі?
Ні, не прийде. От він ніяково, прохаючи, киває головою Ірмі. І от Ірма вже летить, обліплена своїми бджолами, на його кивок — вона буде ще співати.
Принцеса Еліза знову заплющує очі. Але вона вже не слухає співу, ще яснішого, веселого, грайливого, від якого в негра танцюють білі зуби між фіалковими, широко розтягненими устами Спів родить веселий грайливий гомін, рух, сміх. А принцеса Еліза сидить, зігнувшись у фотелі, заплющивши очі. І такою почуває себе жалюгідною, самотньою й смішною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душі, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! І підійти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.