Але нагади не посувають "паразитів" до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканці їх. Глухо позабивані вікна й двері будинків, ні одно людське обличчя не визирає вже з них.
З полудня граф Елленберг їде із звідомленням до принцеси Елізи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього відомості. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домі що робить, усі ті техніки, шевці, малярі, хіміки й тому подібна гидь? Ніяких агресивних намірів?
Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтікала. Кривий доктор працює в себе в лабораторії й нікуди не виходить. Усі ждуть.
— Добре. Діждуться. Цієї ночі вони матимуть.
— А що ж робити, ваша світлосте, із зібраними? Біля двох тисяч людей уже зібралося в райхстазі.
І принц Георг, і Найвища Рада мовчать: вони самі тільки про це й думають. Що робити з цими людьми, які нічого не вміють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчідати. Смішно навіть уявити собі цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рішуче пропонує: розпустити аібраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай ідуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечікують. Тільки щоб узяли з собою посвідку, що вони — "Друзі Ладу".
І зареєстровані так само поодинці, по двоє й цілими групами поспіхом виходять із райхстагу, ховають посвідки й поспішають додому зайняти краще місце в льохах.
А Найвища Рада нікуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.
***
Вечір тихо, помалу спускає темно-сіру завісу ночі над затихлим райхстагом. По каналах міста вільно гасає вечірній вітер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлін. І цієї ночі ніде не видно навіть тих крихітних первісних вогників, що раніше блимали де-не-де у вікнах.
Грізна тиша Зловісний виск вітру, шакалячий, самотній, зловтішний.
Знає він, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєііміж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.
І раптом зіщулюється й притихає. Густу запону ночі громом розпанахує вибух. За ним другий, третій, четвертий. Вітер скажено, несамовито женеться, спішить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухів гуркоті.
Чорна сажа ночі здригуеться—вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани іскор, віяла сяйв. З-під розідраних, розпанаханих полів ночі виступають уже контури башт, палаців, шпилів, закривавлених пожежами, тріпотливих, миготливих.
Гуркіт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячі коробочки В гуркоті зливається виск вітру, виття собак, рідкі зойки людей, тріск і гук падаючих стін, і плямкання полум'я, і лускання шибок, і ляскіт заліза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлін іпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямі.
Канали вулиць уже ясні, вже теплі, вже нагріті, як ніколи. Обхопивши голови порозчепірюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, від завалу мурів, від страхіття видовища, кудись божевільне женуться вигнані, викинуті люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають і більше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вікон і, деручи склом лице й руки, лізуть у дірки.
А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлін. Густа масна сажа ночі безупинно хилитається подертим лахміттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. І вмить гуркіт провалюється в сажу ночі й зникає. І настає страшна, страшніша за гуркіт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залізобетоновими кістками, сласно мугиче виттям вітру й собак І хто знає, що в череві в неї, які нерозірвані гуркоти, які ще ляскоти вибухів роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.
Але сіро синій ранок, трупно-блідий, мертвими руками безсило розсуває подерту завісу ночі й витирає кров із неї. Бліднуть вогневі рани, слабне, розпливається жовто-буре віяло в небі, рідшає густе віниччя димів.
***
І знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмічним перебоєм цокає залізо копит, знову галасливим лаконічним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.
— До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!
Вісники перестрибують через трупи, обминають залізобетонові завали, продираються крізь хмари диму й трублять угору, вниз, у стіни, в дим, у вогонь.
Але тепер не висуваються голови з вікон і балконів, ніхто не проводжає враженими очима чудні, загадкові постаті.
І не стягаються вже ні купками, ні поодинці навіть учорашні "Друзі Ладу".
Тихо й мертво круг райхстагу. Тільки на сходах чорними тінями в глухих касках завмерла варта.
Тихо й мертво в кабінеті Найвищої Ради. Смердить горілою фарбою підлоги, димом соснових трісок і поганим тютюном Штіфеля. Обличчя синюваті, з буро-фіалковими тінями під очима. Принц Георг сталево невтомно ходить із кутка в куток, заклавши одну руку за відворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, ніс схуд за одну ніч.
Граф Елленберг чуйно підводить голову: кроки генерала.
— Ну?!
Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потім другу, третю.
— Ну, генерале?
Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сідає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях із острогами.
— Безнадійно!
І він заллющує припухлі від безсоння очі.
— Цілком безнадійно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлін. Друга частина забилась у льохи й долішні поверхи. Треті поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четверті озброїлись і готові битись. Наші люди перевтомлені. Настає апатія. Результатів од нового ааклику ніяких. Берлін горить. Валяться цілі вулиці. Вби тих мало, але є. Скільки в руїнах і під ними — невідомо. Розбито біржу. На вулицях ні душі. Безнадійно.