Мертенс сідає в фотель і заплющує очі.
Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нічого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всі попередні сприятливі умови похилість юри, силу вибухового матеріалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штіфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всі попередні, створені віками й законами минулого сприятливі умови для Сонячної машини.
Мертенс розплющує очі.
Значить, це був не випадок, а неминучість? Результат таємних, захованих од аналізу, тисячами напрямів попереплітаних сил, які збіглись на цій точці з конечністю руху планет і дали оце паршиве згубне скло, а за ним усі конечні, неминучі, страшні його наслідки?
І знову Мертенс ходить по пишних помертвілих покоях і довгенько стоїть біля вікон, дивлячись на змерзле небо. Якісь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, ідуть із парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишні охоронці, що дивились на нього з мурашками по тілу. Тепер вони навіть не глянуть на вікна. Вони ще варять і подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планів господарства. Хе!
А коли надходить вечір, Мертенс лежить на канапі в далекій маленькій простій якійсь кімнаті, яку він тільки тепер знайшов, і дивиться в тємно-сіру запавутинену присмерком стелю. І тоді настає найгірше. Тоді в порожнечі, в пустці починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елізою Пожежею, не за сотнями жіночих тіл, що перейшли крізь його обійми, як проходять люди крізь ворота, а якраз за тою одною жіночою істотою, від якої на все життя лишилося таємне, незітерте ніякими обіймами, тепле тепло. Не за обіймами Марти Пожежі, не за танцем чотирнадцятилітньої крові виє туга, а за тим дивним, гріючим, ніжно-сумним, невимовне рідним єством жінки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню історії, нехай лускає його слава, як дитячий міхур, нехай шашіль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та істота, від якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвість темперагури скляного безповітряного апарату тепло!
Мертенсові згадується покійниця жінка, покійний дворічний син.
Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як і живе десь, то однаково померла. Нема. І часом іде Фрідріх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елізи. Він знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидіти и чекати, поки увільниться крапелька енергії й дасть пропуск його токові. Пониження дожидати відгуку й класти слухавку, не діставши ніякої або діставши все ту саму відповідь:
— Принцеса в лабораторії! Її не можна турбувати.
Спочатку Мертенс казав своє ім'я: Фрідріх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповідав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрідріх Мертенс більше вже не каже свого імені.
Чого принцеса сидить у лабораторії того фатального божевільного, що заразив своєю хоро-бою весь світ? Що вона там робить, що не можна турбувати ні для кого, навіть для... хе! для її умовного нареченого?
Так, умови не виконано. Трону не буде. І нареченості немає. Нічого нема. Є тільки скеля, що логічао неминуче летить із гори, трощачи все на свойому шляху. На скелі весело й гордо сидять і "діють" комахи, розробляючи "планетарні" плани руху скелі.
А Марти Пожежі нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нікому не відомим десь у малюсінькому куточку сп'янілої планети. Забитись у крихітну щілинку, пригорнувшись до її недовідомого тепла всією душею — і хан летить скеля туди, куди намітили їй невблаганні, залізні закони.
Але Марти немає, а є виюча із задертою до порожнього неба мордою туга.
Мертенс іде до маленької кімнати й випиває склянку за склянкою міцної американської горілки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, і Мертенс, витираючи потоки іпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, іде до своєї пишної помертвілої спальні.
***
Пів на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дівчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пів на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмішкувато хижої трупоїдки.
Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на співучо п'яній від щастя землі? Вогкі, сміхотливі, "фе, які неприємні" очі трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, діло смугляво-бронзовій дамі чорно-срібного лицаря до "фе, яких неприємних" очей трупоїдки?
А хоч би й так? А хоч би й "страшна" була та вогка сміхотливість? А хоч би "страшна" була затуманена диханням смутку прозорість? Та що з того? І хай. Він із співом щастя розчинить двері душі всім "страшним" сміхотливостям, прозоростям, смуткам і танцям. Ну, що ж, він може, коли вона хоче, розігнати смуток бронзових очей от тут, у цій залі, на очах оцих усіх "алчущих і жаждущих". Але він піде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмішкуватість. Тепер він розжене. О, хай собі сміється, глузує, проклинає. А він розкине загати душі, розмахне обійми й змиє, заллє, затопить усі глуми й прокльони.
Ух, Сузанно, набирай більше повітря в груди — захлинешся!
А вірна дама чорно-срібного лицаря по-дитячому старанно й по-жіночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятій годині. В неї важна громадська робота.
І так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзові очі чорно сині крила брів, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невміло неуважну заклопотану голівку в обидві лапи, підвести, сипнути в ясні твої уникливі очі п'яного щастя — і хай вони запрозоріють, засміються тим блиском, що був то ді, колись давно давно. Чи вже весь дощенту віддала чорно-срібному лицареві?