Регіт хилитає й трусить ланцюгом посплітаних тіл і пролітає повз Сузанну, лишивши на ній ляск їхніх голосів.
Сузанна посміхається пролетаріат зволить дотепно й тонко жартувати. Він почуває себе паном становища, він досяг свого ідеалу: жує траву й ірже від задоволення.
От він сидить на терасі кав'ярні із своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетаріат установив нову моду він приходить до кав'ярень із своєю жуйкою й бере тіль ки воду. Хоче — платить за воду, хоче — ні, але місце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про "великий переворот". А п'яний, брутальний, брудний і нахабний, як і раніше, — тут ніякого, навіть найменшого, перевороту не сталося.
Сонце світить десь там, за величезними будинками, розсіваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вітрини магазинів мистецьких речей Кому тепер потрібні ці вази з легким інеєм зелені по брижах старовинної бронзи? Кому потрібні химерні, загадкові "пророцтва" Штуфа? Жуйки тепер тільки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярів, які б змалювали це чудо сучасної краси.
Площа Скорботи. Тут раніше бували цілі гатки ав-іомобілів, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвінком. Куняє авто (мабуть, візник абсолютний алкоголік, через те що не "пішов на траву"). Десятків із три перехожих.
Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бісмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор із написом: "Хай живе Сонячна машина!" Сам Бісмарк в одній руці тримає держално прапора, а в другій — модель Сонячної машини.
Сузанна посміхається: пролетаріат мило, дотепно жартує. Поліція, розуміється, не бачить. Та де вона, та поліція? Та й чи посміє вона бачити?
Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленій гущі жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи — і параліч обхопить увесь організм. От тоді пролетаріат буде цілком задоволений.
Коли Сузанна підходить до будинку Комітету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомін великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарі.
Ага, пролетаріат біля дверей свого раю, стоїть у черзі за білетами до нього.
Сузанна поміж двома стінами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пітних розгарячених стоянням і галасом пролетарських тіл.
Колись давно давно, тижнів три тому назад, у цьому домі був банк. Він збанкрутував, як десятки інших, із помсти до дужчих банків оддав своє помешкання одній із філій Комітету Сонячної машини в надії, що вона повалить і дужчі.
У величезній, викладеній рожево-сіруватим мармуром залі гуде, гомонить, кишма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів, обличчя! Звідки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. І вони ж, значить, десь існували поруч із нею, Сузанною, на світі?
Який густий, непролазний гомін! Яка звіряча, хижа, заздрісна цікавість у тих, що ще стоять у черзі, і яка тваринна, цупка радість у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навіть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережністю, як мати свого першонародженого, вони сяють і рвуться вперед од нетерплячки.
І цей задушливий рух двох потоків піднятих, блискаючих потом, гніїлііми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тіл викликає млосну тоскність у грудях.
Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крізь спини й лікті юрби, Сузанна підходить ближче до віконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадійна річ крізь цю гущу тіл серед цієї величезної кількості віконець найти саме те віконце, де "часом буває" Макс, або пан Німанд, як він тепер грайливо називається.
А з якою попередливістю ці панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публічних домах А ці страшні баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої міщанські чесноти, як любенько, вдячно, угідливо сміються до "сіячок нової ери".
Сузанна, тісно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному віконечку нахилену біляво-золоту гривасту і олову. Щось у завороті, в обрисі цієї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролізає крізь чергу, розірвавши її на мент, і підходить до грат перетики.
Так, це — він. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стільця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої від Макса була дитина. Значить, відомості досить вірні.
Сузанна покушує губу й не зводить очей із парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пітним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в "дитинку": щасливо, довірливо, широко диви-іься в очі, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радісний сміх. йому до лиця золоте волосся, тільки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявість тону хорошої старої слонової кості ніколи в блондинів не буває, і його волосся просто як перука видається. Але очі, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.
Сузанна раптом почуває, як млосна тоскність стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей із жовто-золотистої гриви, із стогоном, як на рану, натягує милу посмішку й уперто чекає. Раптом Макс, не піднімаючи голови, підводить блискучі, сяйні очі, неуважно блукає ними по кишучій масі тіл та облич і натикається ними на насмішкуваті вогкі великі очі. Він швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмігну, випещено гарну серед сірої маси тіл фігуру. Вона злегка хитає йому головою и іронічно здило посміхаєгься.
Макс щось швидко говорить панні, яка здивовано озирається на Сузанну, і рішуче, бурно виходить із за перетики.
— Сузі!! Яким чином?! Тут?!
А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплій рукавичці, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої дві зрослі половинки. Кретини повертають на них свої гнилі зуби и фосфоричні очі.
— А чого ж би мені тут не бути? Весь Берлін тут, а мені не можна?