— Стривайте! Але ж ми самі були свідками. Він десять день нічого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хліб! Ви ж самі бачили!
Граф Адольф поштиво, згідно нахиляє голову. Так, він був свідком. Але свідком чого? Цікавого явища гіпнотичної авто-сугестії й сугестії на матір. Цілком просте пояснення.
Князівна Еліза раптом підводиться, іде до вікна, звідти до столу, знову до вікна. Брови її хмуро насуплені, очі пильно всіромлені в землю.
— Ваша комісія й скло перевіряла?
— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнісіньке собі скло з додатком різних елементів. У кожному разі цілком непридатне до тої мети, яку визначав йому бідолаха Рудольф у своїй фантазії.
— Чекайте. Ще одно запитання. Комісія, значить, пробувала робити сонячний хліб?
— Так, ваша світлосте, але...
— Скажіть: хліб, роблений комісією, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фіалковість?
Граф Адольф ізнизує плечима — ні, такого вигляду хліб комісії, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия інша.
Принцеса незрозуміле хмарно посміхається й знову починає чудно швидко ходити по кімнаті. Вигляд їй стає щораз жорсткіший, гнівніший, лютіший.
Графе, ваша комісія перевіряла фальшиву Машину. Він нас обдурив! Розумієте? Він — не хорий, а нечесний, нахабний хам!
У такому гніві, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще ніколи не бачив її світлість. І ця певність її гніву мимоволі примушує його стурбуватись.
— Але ж, з дозволу вашої світлості, яка рація була докторові Рудольфові обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрації Машини перед комісією урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумію. Не міг же він знати, куди він мав їхати зі мною?
Принцеса Еліза не відповідає. Вона стоїть біля вікна й металічними очима дивиться на краєчок даху лабораторії. Потім повертається й знову підходить до графа Адольфа.
— Графе! Повторюю: він не хорий. Машина — факт. Ви повинні поставити на ноги всю вашу поліцію й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього... чоловіка.
Граф Адольф щораз більше й більше починає вірити в правду слів принцеси. Незрозуміле, дивно, але, дійсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло підозріння і він узяв не те скло. Ах, так!
Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.
— Ви, здається, маєте рацію, ваша світлосте. Я тепер пригадую собі: він тоді перед комісією чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разі це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!
— Ви повинні дати наказ поліції перевернути весь Берлін, усю Німеччину!
Граф Адольф боляче кривиться.
— Ах, ця наша поліція! Можна зарані сказати, що вона нічого не зробить. Тут же Інарак, ваша світлосте! Інарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певні, чи пш нашої поліції не є члени Інараку. Я не можу поручитися, що мої секретарі не члени цієї організації. Кожний наш рух дивом якимось стає їм відомий. Та згадайте, ваша світлосте, інцидент з візитом до вас пана президента. Ми тільки троє знали про нього, а Інаракові вже відомо. Як же поліція може знайти цього божевільного? Інарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що...
— Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Ніяким способом?!
Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, підносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розуміється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.
— Ах, немає тут жінки! Нема жінки! Все було б добре.
Принцеса непорозуміло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.
— Якої жінки, графе?!
— Жінки, звичайної жінки. Роману його, кохання, любові.
Принцеса раптом густо червоніє і, поспішно підвівшись, одходить убік.
— Що ж би могла тут зробити та... жінка?
Граф Адольф сумно посміхається.
— О, що!.. Вибачте, ваша світлосте, тільки це був би найпевніший спосіб знайти його. Але ж цей божевільний жив, як середньовічний чернець. Та и яка жінка може закохатися в такого каліку?
Принцеса Еліза закушує нижню губу.
— І все-таки я не розумію, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жінкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?
Граф Адольф знову посміхається, але так, як дорослі люди на запитання дитини.
— О, це вже, ваша світлосте, зовсім пуста річ. Коли б ми знали таку жінку й вона згодилася нам помогти, тоді я ручуся, що за кілька днів ми мали б його в руках.
— Але як же саме?! Як?!
— Дуже просто. Жінка та дала б йому оповістку в усіх газетах у тільки йому та їй зрозумілих висловах. Оповістку помістити на перших сторінках. Газети він, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповістку і— прийде до неї.
— Ви думаєте — ради жінки він згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?
Граф Адольф вибачливо й соромливо-ніжно потуплюється.
— О ваша світлосте, коли він дійсно любить ту жінку, вія згодиться ризикнути і собою, і Машиною, і всім, що є найцінніше в житті. Але треба ж, щоб він дійсно любив. Та насамперед, щоб взагалі була в нього така жінка. Але цього якраз і немає. Напевно немає!
Принцеса рвучко, в гніві на те, що немає цього, відходить до вікна й некліпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клітку, ходить попід стіною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.
Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рішається доля всього світу, коли треба всіх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замішання в Європі, що Схід голими руками забере її. А тоді ні про яку Республіку Землі й мови не може бути. Варварство, загин цивілізації, згубні війни, занепад усього життя — цілковита катастрофа землі!
І все через якусь дурну божевільну фантазію якогось каліки, який нічого, крім своєї маленької висохлої амбіції вченого, бачити не може. І якраз саме в такий момент, у такий момент!
Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невідомо, але граф Адольф виймає з кишені папірець і підходить до неї ближче.
— Дозвольте мені, ваша світлосте, прочитати одержану мною сьогодні телефонограму від пана президента.