Нарешті, той, хто найменше хвилюється, покірно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбільшого спокою. Через те, з усієї сили стараючись, щоб йому не тремтіли пальці, він поважно, повільно, із строгою міною розсідлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вільно. А коминець напевно відпаде, як тільки апарат зачне працювати.
Сонце щедро, повними жменями жбурляє золоті стріли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюваті жили, крутить корбу. І спиняється. З апарата глухо, як із-під землі, чується:
— Може, годі вже? Я весь обливаюсь потом.
Макс витягає шухлядку з-під млинка. В ній тісно збилась зелена розтерта маса. Дійсно: фіалково-червоні переливи ходять іпо ній, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так і є!
— Годі! Вилазьте. Готово!
Кудлата голова швидко визволяється з чорної тісної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очі кліпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.
Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрі очі, носик, лиця, уста. А сама не може відірвати дитячо-ши-раких сірих очей від таємної зелено-червонястої маси, від якої справді так ніжно, так солодко попахує.
— Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бісу церемонії, беріть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!
Макс і Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хліб. Дві пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонілого, знов уже покритого потом лиця із слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонілою смужкою на переніссі. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Ні, ні, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смілішає, яснішає, воно здивовано перебігає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавіше, охотніше.
О, він бере пальцями ще шматок хліба! Він хоче ще!
— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющує очі, потім по черзі дивиться на обох, ковтає хліб і тихо серйозно говорить:
— Незрозуміле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усієї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.
— Надзвичайний смак... Щось неймовірне... Я почуваю, що зможу з'їсти цілий вагон.
Тоді Клара рішуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч і сказано, що тільки споріднені організми можуть їсти хліб, зроблений другим. Хоче й більше нічого!
Рожево білі чисті пальчики, хвилюючись, підносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кінчик ячика обережно зустрічає її на порозі рівних білих зубів. Усі а замикаються, рухаються і... гидливо кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом біжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсійне витираючи уста хусткою.
Макс у захваті, в екстазі сміється. Яке щастя, що Кларі так гидко від того, від чого в раюванні застигло ошелешене чудом і насолодою дороге лице з маленьким пітним носиком і блискучими очима. Ах, та хіба ж дійсно буде диво, коли людина впаде на коліна й цілуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здійматиме руки до Великої Матері, одне дихання, один крихітний погляд якої дає йому життя? І хіба ж не можна обнімати тепер найлютіших ворогів своїх, хіба не можна тепер говорити найбезглуздіші речі, ї не ходити п'яними ногами по танцюючій землі? Хто ж божевільний: ті, що сміятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впізнав незнану досі радість повного визволення?
Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна істото! Несмачне? Погане? Ну, розуміється! Ну, звичайно! Та як же може бути інакше: це ж чужий піт; не свій, не зароблений. У сонячному хлібі він страшенно несмачний, він просто отруйнуй, цей чужий піт.
Але Клара хоче зробити собі свого хліба. Вона мусить.
І ось жовтопухната голова з розтріпаними шовковими пасмами вже теж у чорній коробці, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.
— Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережніше, Кларо, я вас прошу! Лишіть же й для мене.
Шпіндлер, як діти конфітури, змазує з тарілки найдрібніші крихітки хліба пальцями й сл-існо обсмоктує їх.
— Ні, знаєте, Максе, я почуваю, що шалію! Серйозно, серйозно! В мене в голові якісь вихори, а сам — як цілковитий ідіот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засідання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевільню? Розуміється, тільки божевільний може винайти таку річ. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевільні часто бувають хитріші за нормальних. Зараз же засідання. Зараз же! Я біжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собі хліба, витри Машину, я зроблю тобі ще. Тіле те-пер на службі? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Ні? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розуміється. Ну? Кларо?
Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фіалкові хвильки переливаються по зеленій утоптаній масі! Клара зараз же лопаточкою складає пальці, набирає хліба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. І в той самий мент напруженість, роз'ятрена хижість, мовчазна завзячість лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячій сковороді. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очі.
— Боже, що за смак!!
— А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побіжіть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцію хліба накрутити собі...
Іншим разом Клара такого егоїзму, розуміється, не стерпіла б, але тепер вона нічого не чує; вона витрушує хліб на Йозефову тарілку, так само, як він, пальцем вимазує з шухлядки всі рештки, обсмоктує палець і з тарілкою біжить у сад — вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечі кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси — тепер черга на Машину його, хто вже мав хліб, той повинен телефонувати.