— Так це... вже вигнання? — тремтячим голосом запитала августа.
— Н-н-ні!.. Це... мала пригадка, а там буде видно. Але придивляйтесь добре — обоє.
Цезар круто повернувся і, перекинувши ще по дорозі стільця, на порозі сказав:
— На добраніч!
X. НА НОВИЙ ШЛЯХ
Я добре знаю: не може статись це...
Але тужу...
Сапфо
Перед Ізі, донедавна непомітною танцюристкою, постелився новий, як чарівна казка, шлях. Ясний, як мрія.
Вчора вона чула — чула цілком ясно — як "він", помагаючи їй сісти в лектику, сказав потиху: моя августа.
Це вона, цикада з Мареотіса, або, частіше "муха мареотійська", як каже Батил, вона —"августа"? Ох, аж страшно! Жахливо почути на собі волю бога, хоч би й найліпшу волю й наймилішого а богів. Повторювала собі слова небіжчика татка: "Треба приймати життя таким, яким воно є".
Ще тоді, при першій зустрічі, Антіной був здивований, коли вона сказала йому це з переконанням.
! все те щастя принесло їй чарівне намисто-амулет, що його подарувала їй Хризіс. І враз вколола думка: а отже, вчора,— саме вчора! — вона, Ізі, відмовилась від цього чарівного амулета. Аж провіяло всю холодом від цієї думки.
Сіструми цесарок цокотіли під самими вікнами: птахи не звикли так довго чекати на снідання.
Ізі накинула м'яку туніку й босоніж вибігла на подвір'я.
Під перголою, біля розстеленого полотна, сиділа Афра i вилущувала стручки цеглястої квасолі. Ізі сипала цесаркам, а з серця, мов легка імла, підносився жаль.
Таж і це життя було гарне. Не буде вже всього того, до чого так звикла. І домик її рідний, і мешканці його любі, і той басейн, що на ньому вперше з ним сиділа вкупі. Не буде й милої Афри.
Підійшла до матрони і з ніжністю обняла її.
Сказати? Але ж Аврелій попередив: нікому.
— Мила, люба Афро! Навіщо стільки смутку заплетено в щастя? Коли б ти знала! Коли б я могла тобі сказати!
Матрона відсунула сито з квасолею. Сухі стручки засичали, як гніздо гадів, що їх необачно торкнувся прохожий.
Здалося, що Афра була обрадована Ізіною ніжністю. Обняла дівчатко й глянула їй у вічі.
— Чи не той хороший юнак, що сидів вчора з тобою в нашому садочку, приніс тобі, дитино, те щастя й той жаль?
Ізі відсахнулась.
"Правду казав Аврелій. Усім діло до "нього". Навіть Афрі".
— Чому ти? Навіщо? — не могла враз опанувати себе. Але перемогла себе й викликала на обличчя спокійний усміх: — Чому ж би саме він? І навіщо ти про нього питаєш, Афро?
— Тому питаю тебе, доню, що хотіла б знати, де ти саме зустріла його й хто він?
Ізі схвилювалася ще дужче. Хотіла встати й втекти, але Афра тримала її за обидві руки:
— Почекай, дитино моя. Хочу не випитувати твої таємниці, але знати, тому...
Ізі втопила в неї майже суворий погляд.
... що сама хочу сказати тобі таємницю,— продовжувала Афра.— Не раз говорила ти мені, моя ластівочко, що любиш мене, як свою покійну маму любила. І я тебе люблю, як доньку. Отож хай моя таємниця лишиться між нами, бо ти мусиш знати, що той гарний юнак — християнин, як ми з Антонією.
— Галілеянин?! Він?! Ні, ні! Ти помиляєшся, Афро. І звідки ти це взяла? Мені це аж смішно! Таж він римлянин! А не жид!
Усміхнулася й Афра:
— А хіба ми з Антонією жидівки? Ти ж нас добре знаєш. Але звуть нас "галілеянами" тому, що наш вчитель походив з того краю.
— Бач, яка ти, Афро,— враз заспокоїлась Ізі.— Чому ж ти раніше ніколи не казала про те, що й ви з Антонією студіюєте мудрість, як Стробус, маєте вчителя. Могли б робити це вкупі зі Стробусом. Він же таки справжній філософ, вчений. Мав і свою школу.
— Наша, як ти кажеш, філософія цілком інша за Стробусову.
Але розмова увірвалась, бо на подвір'я вступив дуже поважний пан у супроводі раба. Мав на собі оздоблений вишиванням плащ і був так міцно напарфумований, що аромат розходився на кілька кроків від нього. Меткими очима він швидко перебіг по постатях Ізі й Афри і, не привітавшись, запитав:
— А скажіть мені, жінки, чи справді тут живе шляхетна доміна Ізі?
— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом дівчина: це її так величають —"доміною" та ще й "шляхетною"!
Але втрималась і не сказала, що вже було на кінці язика:
— Та це ж я,— а натомість спитала:
— А нащо тобі та доміна?
Гість легенько скривився:
— Не слід бути такою цікавою, дівчинко. Коли тебе питають старші, слід чемно відповісти на питання. Якщо справді вона живе тут,— недовірливо розглянувся по скромному подвір'ї,— скоч і повідом її, що прийшов ювелір Марк з Канопійської вулиці. Може, вона ще спить?
Афра підвелась і пішла до свого полотна.
Ізі трохи збентежилась. До неї? Незнайомий ювелір з найгарнішої вулиці?
— Це непорозуміння, пане. Гістрія Ізі — це я. Але я не така багата, щоб...
У ювеліра наче зломилась всередині якась пружина, що тримала його рівно. Він раптом перегнувся в попереку й низько поклонився, а його обличчя засяяло найсолодшою усмішкою. Тепер його очі були вже не на Ізіних босих ногах, а повисли на її намисті.
— На всіх богів! Вибач мені, красуне! Це справді непорозуміння. Ти так по-хатньому... по-вранішньому! І така молоденька! А Марк-— такий віслюк! Враз не пізнав славної міми. Не ти сама замовляла в мене. Ні. Прекрасний юний патрицій — тобі відомий — прислав для тебе оці речі, — і він узяв із рук раба пакуночки, загорнені в блакитний блискучий шовк.
Ізі не розуміла.
А Марк вже розгортав маленьку скриньку зі слонової кості, вкриту чудовою горорізьбою, і подавав її дівчині.
— Кажу тобі: помиляєшся, пане. Ні, я нічого не замовляла, ані хто інший не міг замовляти для мене. Я справді Ізі, танцюристка. І ось покличу свого опікуна, щоб він тобі це підтвердив.
— Зайва турбота! Зайва обачність! — замахав обома руками ювелір.— Нащо Маркові свідки, коли йому найліпше свідоцтво — твоя краса, такі манісінькі ніжки, такі гарнесенькі рученьки й оця оздоба на шийці! Хто може зранку мати на собі такі забавки, той може їх мати й більше! Помилка? Яка помилка? Хто сказав: помилка? Досвідчене Маркове око ніколи не помиляється! Ось таблички! Поглянь! І ти знатимеш хто,— ставний, як лібанонський кедр! Гарний, як сам Йосиф Прекрасний! — посилає тобі цю дрібничку!
Ізі розгорнула диптихон і почервоніла.
На першій табличці був відбиток Антіноєвої медальки. А на другій: "Антіной — своєму ягняткові. Радуйся. І пам'ятай: нас тільки двоє".