Сон тіні

Страница 33 из 41

Королева Наталена

Корчі болю перебігли августиним обличчям. Вона вхопилась обома руками за вуха й заплющила очі.

З гурту невільниць, що годинами чекали черги в призначеній для кожної них праці, нечутно метнулась молоденька грекиня,—— Сабіна не терпіла в своєму оточенні немолодих жінок,— ухопила на руки звірятко й почала його тихо заспокоювати. Інші кинулись прибирати вчинену Аматусом шкоду.

Мангуста дивилась на двері. А коли там з'явилась невільниця, Сабіна запитала лише рухом брів:

— Божеський цезар питається, чи не перешкодить августі в цю годину?

Сабіна мов зашелестіла устами:

— Хай увійде, коли це необхідно.

Дівчата підштовхнули вигідне крісло і зі гнулись, мов тополі під вітром, у глибокому поклоні.

— Певно, щось важливе напророкував ворожбит, що божеський цезар зволив нас відвідати у такий пізній час,— процідила крізь зуби августа з неприхованим незадоволенням, замість привітання чоловікові. І враз відчула, що промахнулась, бо цезар цілком спокійно відповів:

— Ні, інші справи. В цю хвилину я мав вільний час...

Адріан давно призвичаївся до способу розмови зі своєю дружиною. Знав, що вона намагатиметься вщипнути його ворожбою, пророцтвами, в які ніби не вірила, але якими цікавилась вельми. Певно, вона й одверто вірила б їм, коли б цезар не надавав усьому таємному перебільшеної ваги, часто шукаючи у жерців, профантид, астрологів й авгурів вказівок — ауспіцій — щодо своєї політичної чинності й свого особистого життя.

Сабіна тепер шкодувала, що зарано випустила стрілу. Однак бадьорилась і запитала не без іронії:

— Цезар хоче говорити поважно й — річ ясна — без свідків?

Адріан знову цілком спокійно відповів:

— Свідками кожного вчинку цезаря є й мусить бути підвладний йому світ,— притиснув на слові "вчинку".— Але розмови цезаря призначені лише тим, хто має їх чути.

— Ну, звичайно. Ідіть! — зробила Сабіна рух до дівчат і до Бальбіли, читачки.

— Сьогодні ляжу пізно. Тобі, Бальбіло, дуже дякую за читання й товариство. Я все забуваю порадити, щоб ти пройшлась садами, "чудовими садами", про які всі говорять, що вони гідні августа. Колись, потім, розповіси мені про ці дива Александрії.

Це була також дрібна шпилька проти Адріана, бо він брав участь у плануванні тих садів, яких вона навмисне не хотіла побачити сама, хоч і перебувала серед них вже чимало часу.

Адріан, що повільно ходив по покою, всміхнувся на її "жарт", зрозумівши натяк.

— Аматуса лиши тут,— озвалась августа до невільниці,що тримала звірятко. Але тваринка, щойно її спустили з рук, підняла голівку і, втягуючи повітря, скочила, припала до підлоги й на низеньких ніжках, ще присідаючи на них, поплазувала далі від Адріана.

Цезар голосно засміявся і, несподівано для дорослої і поважної людини, заплескав у долоні й пронизливо свиснув, як школяр на кота. Ошалілий іхневмон умить настовбурчився, мов щітка, блиснув очима й одним скоком опинився на рамені невільниці, що не встигла ще переступити поріг. Сабіна вхопилась рукою за серце й простягла другу по флакон з "сіллю".

— Даруй мені! — простодушно озвався, ще сміючись,цезар.— Я забув, що тобі не подобаються голосні звуки. Але це дужче за мене. Мабуть, так пес не може бачити кота, як я цього твого "щура".

Сабіна відсапувалась, хапаючи повітря.

— І дивно мені,— продовжував Адріан,— цей щур ненавидить мене, а ніколи не спробував ні вкусити, ні пошкрябати. Лише вибалушить свої червоні очі й блискає ними.

— Це й є те "важливе", що ти прийшов сказати мені?

— Уяви собі, ти вгадала! Ні, не це! Але я говорив, чекаючи твого заспокоєння,— потрапив Адріан у тон, переходячи кімнатою. Непризвичаєний до сутінків, кілька разів зачіпав ногою то Аматусові подушки, то килим, то стілець.

— Я слу-ха-ю.

Адріан мовчав, проходжуючись між речами, що переповнювали покій.

— Невже ти перешкодив мені йти на відпочинок на те,щоб тут обмірковувати якісь архітектурні проекти? Перестань ходити! Ти ж знаєш, що це розкидання меблів — невиносиме! Це мене до шалу дратує!

— Аякже, знаю! Добре знаю, Сабіно... Тебе дратує все,що я роблю. А надто архітектура. Але ж сьогодні буде мова не про те. Я тільки шукаю способу, як би так сказати, щоб найменше тебе дратувати.

— Дякую за ласкавість. Може б, ти ще посвистів?—уїдливо відказала Сабіна і, не витримавши тону, спалахнула: — Ні, це мені треба вже давно поговорити з тобою серйозно, а не тобі зі мною! — Аж зірвалась з місця.

—Раз і назавжди! Чуєш? Раз і назавжди скінчити цю безглузду комедію.

— І знову твоя правда. Ти, бачу, сьогодні в гуморі.— Але відразу змінив тон.— Правда: комедія стає надто несмачна. Стережись, Сабіно! Бо для певних осіб комедія може перетворитись у трагедію.

— Ну, само собою! Я цього вже давно сподіваюсь! Тільки скажи, будь ласка: "певні особи" — це маю бути я чи Люцій Вер? Ти погрожуєш?

— Цезар не потребує погрожувати. Його ласка, коли він остерігає.. Отож нагадую, що існує, наприклад, вигнання, Це — раз. А по-друге, що я — цезар. А ти й він явно про це забуваєте... цілком забуваєте.

Сабіна підступила до Адріана. Обоє на хвилинку замовкли, міряючи один одного поглядами. Хмари сходились: мала бути хуртовина. Але Адріан все ще стримувався. Сабіна то наливалась внутрішнім вогнем, то блідла, Нарешті спустила очі, важко зітхнула й повільно повернула до свого ложа. Цезар знов почав міряти кроками покій.

— Цікаво: в чім же ти обвинувачуєш Вера? Що він робить недоречного? — спитала слабим голосом Сабіна.

— Твій Вер передчасно почав святкувати наді мною перемогу. Він вже тепер обіцяє всякі зміни... сенаторські фотелі... навіть намісництво тим, кого сподівається притягти на свій бік. Звичайно, і в них, і в мене це викликає сміх, бо до його брехень і зарозумілості всі вже давно звикли. Але це повторюється занадто часто. Особливо тут, де ще існують довірливі люди; що не знають правдивого стану речей. Тож порадь йому, щоб він подбав, аби про його п'яні дурниці швидше забули. А тобі скажу раз і назавжди: цезарем такий торохкотій ніколи не буде. Ні-ко-ли!

— А як же пророцтво? — несподівано вирвалось у Сабіни.

— Яке пророцтво? — з цікавістю крутнувся Адріан.

— Ну... взагалі! Як ти це кажеш — що цезарем Вер не буде?