На старому дивані лежить горілиць огрядний чоловік у полотняному костюмі і парусових черевиках. У руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Нічого подібного. Очі заплющені, живіт рівномірно то підіймається, то опускається в такт подихів, рука з книжкою поволі хилиться, хилиться, а потім ривком повертається в попереднє положення. І з часом знову починає хилитися…
Це смішить Мар'янку. Вона раз по раз відриває очі від підручника, зиркає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідуньо! І як йому не набридне? Бабуся щодень йому дорікає: "Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів". Не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить зі своїм улюбленим Мурзиком, та й то ненадовго. Посвистить якусь хвилину біля ґанку, і як тільки Мурзик прибіжить — знову простує до пролежаного дивана. Але лягає обов'язково з книжкою. На зауваження добродушно відповідає: "Не заважайте пенсіонерові читати!"
Мар'янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, не встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!
Книжка зупиняється, розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати… Бач, веди її до Дніпра, наче мені більше й робити нічого.
— Так ви ж спите!
— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…
А Мар'янці страх як хочеться до Дніпра. Вона відриває клаптик газети, крадеться до дідуся і легенько проводить йому біля вуха. Ритмічне хропіння порушується, дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він. — Ушнипилась.
Побачив біля себе сміхотливу внуку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра.
— Ви вже давно кажете "встигнемо", а повінь не жде, починав спадати.
— Спаде, так ще буде…
— То що, ждати до наступного року?.. Та такої повені скоро й не буде. Я читала, що Дніпро не розливався так уже двадцять років.
— Краще принеси мені щось спрагу вгамувати.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою. Але сьогодні, видно, всі змовилися проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана і кинувся дряпати старого передніми лапами по холоші.
Мар'янка кинулася відчиняти. Незабаром повернулася весела, ніби осяяна:
— А до нас гості!
Старий насилу підвівся, спустив ноги на підлогу.
— Угадайте хто? — нетерпляче Мар'янка.
Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись із думками, гість — високий молодий чоловік у синьому костюмі — виріс на порозі вітальні.
— Добрий день, Іване Йосиповичу!
— А, здрастуйте, Ломоносов!
Господар привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-кварти-рант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки лише у виключних випадках. Після того мив руки з милом. Це повторилося й зараз. "Ломоносов" (так господар прозвав Віктора Вікторовича за настирність у навчанні) з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника. "Майже не змінився старий… Волосся тільки наче побілішало і очі вицвіли".
— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником. — Надовго в Київ?
— Та от привіз дещо в Інститут тонкої біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.
Вони посідали за стіл. Мар'янка притулилася до дідуся.
— Докторську?.. Оце так так! Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на молодого вченого. — Може, щось проти старості вигадали? Он у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А мені не віриться…
Мар'янку дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав цілу ніч і ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів:
— Дякую, я не стомився.
От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно…
— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати майбутній доктор. — Де це Катерина Митрофанівна?
— Та пішла на базар. А живемо помаленьку. Я оце пішов на пенсію, то більше читаю та міжнародними проблемами цікавлюся… А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?
— Постараюсь, — сказав з усмішкою докторант. — Студентські літа не забуваються.
— Ну, дивіться. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив вас.
"Ломоносов" узяв свого чемодана, що стояв у передпокої, і в супроводі цікавої Мар'янки зайшов до невеличкої кімнати, обклеєної шпалерами, в якій він колись жив стільки років.
Дівчинка щебетала, наче пташка. Розповіла, як вчиться гарно, які новини в дворі, а найбільше — про дідуся. Так тяжко, так важко з ним, наче з дитиною: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає!
Вручивши школярочці гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рідиною.
— Оце бачиш, Мар'яночко?
— А що воно?
— Це… як би тобі простіше пояснити… Біологічний екстракт "Сомнус моментаріум". Виготовлений він з кількох ферментів і вітамінів. Бачиш, сон людини пов'язаний з роботою кори головного мозку…
— А я думала, кора тільки на деревах буває, — щиро здивувалася Мар'яночка.
Вчений розсміявся.
— Усе це зрозумієш, коли станеш студенткою інституту…
— А я в інститут не хочу, я буду двірничкою!
— Так?.. Ну, що ж… Хтозна, як тобі пояснити… Можу сказати тільки: дві–три крапельки цієї рідини зроблять людину всесильною! Вона не спатиме цілу добу і буде бадьорою. Ось принеси мені півсклянки води.
Мар'янка швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду, стежила, як гість набрав піпеткою рідини і капнув у воду. Крапельки ті відразу ж розчинилися, вода лишилася, якою була. Він випив її, витер хусточкою губи.
— От і все, Мар'яночко, тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилась на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму…