Сьомий хрест

Страница 9 из 109

Анна Зегерс

Раптом Георг кинувся до дверей і висмикнув ключа. Він Усміхнувся до себе, сів на підлогу спиною до дверей. Він роздивлявся свої черевики. Дві-три хвилини тривав цей останній відступ всередину себе самого, коли все на світі втрачено і на все наплювати. Якщо вони зараз зайдуть, то чим ударити – сокирою чи граблями? Що його привело до тями, Георг і сам не знав, у всякому разі, то була не зовнішня причина, – можливо, біль у руді, а може, відгук голосу Валлау в його вухах. Він знову встромив ключа і виглянув крізь шпарину в дверях. Перелізти через стіну назад на шосе він не наважувався. Між обтиканою битим шклом стіною і небом виднівся коричневий горбок з виноградниками; повітря було таке прозоре, що можна було перелічити вершечки виноградних ліз в останньому ряді, що виступав над блідо-голубою смутою. Коли Георг тупо дивився на горішній ряд виноградних ліз, хтось йому несподівано дав пораду, хтось незнайомий, що його Георг уже забув: чи то був сам Валлау з Руру, чи кулі з Шанхая, чи шуцбундівець[2] із Відня, якйй урятувався від небезпеки тим, що ніс на плечі якусь річ і цим відвернув від себе увагу, бо такий вантаж засвідчує, що людина йде з якоюсь певною метою. І от Георгові, коли він сидів у сараї і дивився крізь шпарину у дверях на обтикану битим шклом стіну, цей порадник нагадав, що таким способом хтось у такому ж становищі уже колись урятувався – чи то з якогось будинку у Відні чи з хутора в Рурській області, чи з оточеного кварталу Чапею[3]. І хоч Георг не уявляв собі, яке обличчя було у цього порадника – чи знайоме обличчя Валлау, чи жовте, чи коричневе, – але він одразу зрозумів: візьми машинну деталь, що лежить біля сходів. Вийти ти мусиш. Може, тобі й не пощастить, але іншого виходу немає. Твоє становище, щоправда, дуже скрутне, але ж і моє тоді…

Чи його взагалі не помітили, чи прийняли за службовця машинобудівного заводу, чи, може, за того, чию куртку він надів, але Георг пройшов між теплицею й ганком і далі крізь ворота на шлях за стіною училища. Біль у лівій руці, якою він підтримував деталь, був такий гострий, що інколи заглушував навіть страх. Георг ішов шляхом, що тягнувся паралельно шосе, вздовж невеликого ряду будинків, що дивилися вікнами на поля, а з верхніх вікон, мабуть, було і Рейн видно. Літаки все ще гули, крізь серпанок туману синіло небо; було десь під полудень.

Георгові пересох язик, шорсткий зашкарублий одяг під курткою пік тіло, мучила нестерпна спрага. На лівому плечі погойдувалась машинна деталь, на якій теліпався фірмовий ярлик. Він саме хотів поставити свою ношу на землю і відпочити, коли його зупинили.

То був, певно, один з патрульних, який помітив його з шосе в просвіті між двома будинками – постать зовсім не підозрілої людини, що йде полем з вантажем на плечі під ясним полуденним небом. Патрульний зупинив його тому, що зупиняв кожного. І зразу ж відпустив кивком, як тільки Георг показав фірмовий ярлик. Можливо, Георг міг би спокійно дійти аж до Оппенгайма або ще й далі – так йому й радив учинити той порадник, що допоміг йому вийти з сарая. Георг навіть чув тихий, але наполегливий голос, який наказував: йди далі, йди далі! Але окрик патрульного позбавив його мужності, і він раптом поніс свою машинну деталь далі від шосе в поле в напрямку до Рейну, до села Бухенау. Чим гучніше калатало його серце, тим тихішим ставав голос, який не радив іти польовою стежкою, і зрештою його геть заглушили шалене тьохкання його серця і опівденний дзвін в Бухенау – гучний сумний дзвін. Над селом, в яке він входив, нависло шкляне небо. Він уже й сам збагнув: тут пастка.

Він минає двох вартових. Відчуває у себе на спині їхні пильні погляди. Ледве він вийшов на вулицю села, як почув свист, тонкий свист, що пронизав усю його істоту.

Нараз село завирувало. Чути свистки з краю в край.

Лунає команда: "Всі по хатах!" Широкі ворота риплять.

Георг поставив свою ношу на землю, прослизнув у найближчий двір і сховався за штабелями дров. Село оточили.

Це сталося небавом по полудню.

Франц щойно зайшов до їдальні в Грізгаймі. Він саме дізнався, що Оклецька заарештовано. І от Антон хапає його за руку і розповідає усе, що знає.

Цієї хвилини чабан Ернст постукав у кухонне вікно Мангольдів. Софі відчинила йому й засміялася. Вона повненька і міцна, але з тонкими руками. Він просить Софі підігріти йому картопляний суп, бо його термос зіпсувався. Софі каже, щоб він зайшов і поїв укупі з усіма. Адже вівці може постерегти й Неллі.

Його Неллі, говорив Ернст, не собака, а справжній янгол! Але він має совість, і йому недурно платять гроші.

– Софі, – сказав Ернст, – принеси-но мені гарячого картопляного супу в поле і не дивись на мене так. Коли ти так зориш на мене своїми золотавими оченятками, я сам не свій.

Він пішов полем до своєї будки на колесах. Вибрав місце на сонечку, простелив кілька газет, зверху поклав пальто. Сів і почав чекати. Він задоволено дивився, як наближається Софі. "Мов те яблучко, – думав він, – кругленька, соковита, і на гарненьких черешках".

Софі принесла йому суп, а від себе картопляники з грушевою начинкою. Вони разом училися в шмідтгаймській школі.

Вона сіла біля нього.

– Дивно, – сказала вона.

– Що?

– Що саме ти – чабан.

– Вони мені недавно те ж саме сказали там, унизу, – промовив Ернст. Він показав на Гехст. – "Ви молодий і дужий, природа призначила вас для чогось кращого. – Ернст дуже швидко міняв вираз обличчя і голос – це був то Майєр з бюро праці, то Герстль з "Трудового фронту", то Крауз – бургомістр Шмідтгайма, і лише зрідка сам Ернст. – Чому б вам не віддати своє місце старішому одноколінникові?" Тоді я відповів, – продовжував Ернст, похапцем проковтнувши кілька ложок супу: – "В моїй родині професія чабана спадкова, починаючи з Вілігіса".

– З якого Віллі… – спитала Софі.

– Це саме й вони мене спитали там, унизу, – сказав Ернст, уминаючи картопляники з грушевою начинкою. – Ах, у школі ви, мабуть, усі прогавили це. Потім вони мене спитали, чому я не жонатий, адже інші вже жонаті і в них в діти, хоч їм куди важче заробляти свій хліб.

– Що ж ти сказав? – спитала Софі трохи захриплим голосом.