Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.
То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. "Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?"
У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?
У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.
Вони вже якось дадуть лад своєму господарству. Два старших сини можуть уже працювати нарівні з батьком, але, звичайно, заступити його не можуть. Коли він приїде, можна буде зорати ту ділянку, що її вони віддають в оренду, а частину залишити під конюшину для корів, яких вони хочуть купити.
Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.
Він ішов тихими полями, що розкинулися під сіро-блакитним небом. Тут-там поблискувала лопата. Почувши його кроки, селянки, що працювали недалеко від дороги, підводили голови, кулаком витирали піт з обличчя й дивилися йому вслід. У нього все переверталося на саму думку про те, що треба назавше повернутись додому.
А як Фаренберг вижене його геть або самого Фаренберга виженуть у три вирви? Що він тоді робитиме?
Найбільше його непокоїв один спогад. Коли Цілліх у листопаді 1918 року повернувся з війни у свою занедбану господу, він був приголомшений усім, що побачив. Цвіль, мухи, діти – по одному після кожної відпустки на додачу до перших двох. Жінка, що стала суха й тверда, мов зачерствілий хліб. Тихо й несміливо вона попросила його полагодити рами, особливо в хліву, бо туди задуває вітер.
Вона принесла йому заіржавілі інструменти. І тоді він зрозумів, що це вже не відпустка, після якої, забивши кілька цвяхів, можна знову поїхати туди, де не треба нічого лагодити й забивати; він повернувся додому назавше і вже нікуди не зможе втекти звідси.
Того ж вечора він пішов до шинку; цей шинок був точнісінько такий же, як і той, що поблискує вікнами на околиці Бухенау, цегляний будиночок, оповитий плющем. Падлюка шинкар наговорив йому грубощів; спочатку Цілліх сидів, насупившись, а потім почав кричати й лаятись:
– Ось я знову вдома, в цій смердючій норі. Так, я знову тут. Запаскудили нам нашу війну, наші успіхи.
Що ж мені тепер робити? У гною бабратися? Так, це їм наруч. Нехай Цілліх риється собі в гною. А погляньте лишень на мої руки, на мій великий палець! Ніжний, мов горлечко в соловейка. "Цілліх, – сказав мені лейтенант фон Кутвіц, – якби не ти, я б уже давно був ангелом у царстві небесному". Вони хотіли зірвати з грудей лейтенанта фон Кутвіца залізний хрест, ця банда на вокзалі в Аахені. Мого лейтенанта Фаренберга було поранено, і його відправили у лазарет, і командування узяв на себе лейтенант фон Кутвіц, а Фаренберг подав мені з носилок руку.
Тут озвався один із селян, що сиділи в шинку; він був одягнений у сіру військову форму без погонів.
– Просто не розумію, – сказав він, – як ми могли зазнати поразки, коли ти, Цілліху, брав участь у війні.
Цілліх кинувся на нього і мало не задушив. Напевне, покликали б поліцію, аби не Цілліхова жінка. І протягом наступних років Цілліха терпіли в селі тільки заради його дружини. Бачачи, як пані Цілліх тяжко працює, сусіди, як могли, старалися їй допомогти – один пропонував молотарку, другий – реманент. Але Цілліх заявив:
– Я краще здохну, ніж візьму щось у цих мерзотників!
– Чому мерзотників? – спитала жінка.
І Цілліх відповів:
– Їм на все наплювати, побігли мерщій додому копати картоплю…
Хоч як тяжко їй жилося, пані Цілліх відчувала до чоловіка не тільки страх, а й пошану. І все-таки господарство зійшло нанівець, розруха в країні розорила і винних, і не врнних. Цілліх проклинав її разом з тими, від кого він не хотів приймати допомогу. Довелося покинути свою садибу, перебратися у малесенький будиночок тестя.
Той рік, коли вони жили в тісноті, був найстрашніший.
Як тремтіли діти, коли батько приходив увечері додому!
Одного разу він був у Вертгаймі на ринку, раптом хтось гукнув його:
– Цілліху! – То був його однополчанин. Він сказав: – Ходімо з нами, Цілліху! Це саме те, що тобі треба. Ти компанійська людина, ти за націю, ти проти цієї банди, проти нинішнього режиму і проти євреїв!
– Так, так, так, – сказав Цілліх. – Я проти.
З цього дня Цілліху було на все наплювати. Настав край слинявому мирному життю, принаймні для Цілліха.
Усе село з подивом дивилося, як Цілліх щовечора їде кудись на мотоциклі, а іноді навіть машиною. І треба ж було, щоб одного такого вечора до шинку, де завжди було повно штурмовиків, зайшли хлопці з цегельного заводу!
Сердитий погляд, потім різке слово, а потім – удар ножем.
Щоправда, в тюрмі жилося не набагато гірше, ніж удома, в цій смердючій мишачій норі, – чистіше й цікавіше. Його жінка плакала від сорому, але вона витерла сльози і широко розкрила від подиву очі, коли до села прийшов цілий загін штурмовиків, щоб відсвяткувати повернення Цілліха з тюрми. Почалися промови, вітання, гульня. Шинкар і сусіди аж роти пороззявляли.
Через два місяці, під час великого параду, Цілліх побачив на трибуні Фаренберга, свого колишнього командира. Ввечері Цілліх завітав до нього:
– Пане лейтенанте, ви пам'ятаєте мене?
– Господи, Цілліх! І ми обидва носимо однакову форму. "І тепер мені, Цілліху, доведеться знову бабратися в гною", – думав Цілліх. Самий вигляд цієї сільської вулиці, що була схожа на вулицю в його селі, наганяв на нього досаду й страх. Навіть ручка на дверях так само хитається, як у них у шинку.
– Хайль Гітлер! – щосили загорлав шинкар. І потім діловито додав: – У садку є хороше містечко, на сонечку, може, пан геносе[7] бажає сісти там?
Цілліх крізь розчинені двері глянув у садок. Осіннє світло плямами падало крізь листя каштанів на порожні столики, накриті чистими червоними картатими скатертинами, – завтра неділя. Цілліх відвернувся. Все це нагадало йому звичайні неділі, його колишнє життя, паскудний мирний час. Він залишився біля шинквасу. Випив іще шклянку вина. Селяни, що так само, як і Цілліх, прийшли до шинку випити молодого вина, відійшли від шинквасу. Вони дивилися на Цілліха спідлоба.