Георг ішов уперед по Вісбаденському шосе. Він накреслив собі мету: найближчий віадук. Від цієї мети не можна було сподіватися чогось особливого. Але якусь мету треба ж ставити собі кожні десять хвилин. Повз нього раз у раз проносилися автомашини: навантажені всячиною грузовики, військові автомобілі, авто з розібраним літаком, приватні машини з Бонна, Кельна, Вісбадена, машина "опель" нової, незнайомої йому моделі. Яку зупинити? Оцю? Чи зовсім не треба? І він ішов далі, ковтаючи пилюку. Вичурнула іноземна машина, за кермом єдиний пасажир, іще не старий чоловік. Георг підняв руку. Власник машини одразу ж загальмував. Він уже кілька секунд тому побачив Георга, що йшов по шосе. Під впливом нудьги й самотності – адже вони можуть в кого завгодно викликати цікавість до випадкового супутника – чужинцеві здалося, ніби він чекав від Георга знаку зупинитися. Він відсунув від себе купу пледів, плащів та різних пакунків і спитав:
– Куди?
Вони обмінялися короткими, пильними поглядами.
Чужинець був високий, худорлявий і блідий, з безбарвним волоссям. Його спокійні голубі очі з безбарвними віями не виражали нічого: ні суму, ні веселощів.
Георг сказав:
– У Гехст.
Коли в нього зірвалося це слово, він злякався.
– О-о, – сказав чужинець, – а я у Вісбаден. Але нічого, нічого! Вам холодно? – Він ще раз зупинив машину і накинув один з своїх картатих пледів Георгові на плечі. Той закутався. Вони посміхнулися одне одному.
Знову рушили. Георг перевів погляд з обличчя чужинця – за щокою в нього стирчала жувальна гумка – на його руки, що тримали кермо. Ці безбарвні й ніби безкості руки були виразніші за обличчя. На лівій виблискували два персні. Один з них Георг прийняв був за обручку, але скоро помітив, що перстень перевернутий і в нього вправлено жовтуватий плаский камінь. Георгові було неприємно, що він так уважно все це розглядає, але він не міг відвести очей від персня.
– Горою далі, – сказав чужинець, – зате красивіше.
– Що?
– Нагорі ліс, низом ближче, зате пилюка.
– Горою, горою, – сказав Георг.
Вони звернули і майже непомітно почали підніматися вгору між полями. Але забавом Георг схвильовано помітив, що наближаються вершини гір. Запахло лісом.
– Буде гарний день, – сказав чужинець. – Як по-німецькому звуться оті дерева? Ні, отам, цілий ліс. З червоним листям.
Георг відповів:
– Буки.
– Буки. Добре. Буки. Ви знаєте монастирі Ебербах, Рюдесгайм, Бінген, Лореляй? Дуже красиво…
Георг промовив:
– Нам тут більше подобається.
– Ах так, розумію. Хочете випити? – Він знову зупинив машину, порився у своїх речах, витяг пляшку, відкупорив. Георг ковтнув і скривився. Чужинець засміявся.
Його зуби були такі білі й великі, що здавалися б штучними, аби не так виразно виступали з ясен. Десять хвилин вони підіймалися доволі крутим схилом. Георг заплющив очі і вдихав п'янкі пахощі лісу. Нагорі чужинець почав охати й ахати й благав Георга помилуватися краєвидом.
Георг повернув голову, але очей не розплющив. Дивитися туди, на річки, поля й ліси він зараз не міг. Вони трохи проїхали просікою й завернули в буковий ліс. Вранішнє світло просочувалося крізь листя великими золотими краплями. Краплини світла з шелестом спадали додолу – дерева ронили листя. Георг старався подолати своє хвилювання. На чолі спливали сльози. Він дуже ослабнув. Вони їхали узліссям. Чужинець сказав:
– Ваша країна дуже красива.
– Еге ж, країна, – на те йому Георг, – Чому?
– Багато лісу, хороші шляхи. Народ теж. Дуже чисто, дуже порядок.
Георг мовчав. Час від часу чужинець поглядав на нього; як майже всі чужинці, він ототожнював окрему людину з народом. А Георг дивився на його руки: ці міцні, але безбарвні руки викликали в ньому легке почуття огиди.
Ліс лишився позаду, вони їхали між скошеними полями, а потім між виноградниками. Ніде не видно ані душі, не чути ані звуку; здавалося, немов кругом безлюдна пустиня, хоч кожен клаптик землі був оброблений. Чужинець скоса глянув на Георга і перехопив пильний погляд, втуплений у його руки. Георг здригнувся. Тоді цей клятий чужинець зупинив на мить машину, але лише для того, щоб повернути перстень каменем догори. Він показав його Георгові.
– Вам дуже подобається?
– Так, – поволі проказав Георг.
– Візьміть, коли подобається, – спокійно мовив чужинець і посміхнувся самими губами.
Георг сказав рішуче:
– Ні. – А що чужинець не зразу забрав руку, він повторив різко, наче його хто силував: – Ні, ні! – "Я міг би його заставити, – промайнуло в Георговій голові, – жодна жива душа не знає цього персня". Та вже було пізно.
Його серце калатало дедалі дужче. Уже кілька хвилин збігло, як вони, звернули з узлісся над долиною і їхали серед глибокої тиші; в його голові ворушилася думка, зародок думки, якої він сам іще не усвідомлював. Але його серце калатало й калатало, немов воно було прозорливіше за розум.
– Чудове сонце, – сказав чужинець.
Він їхав зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину. "Якщо я надумаю зробити це, – думав Георг, – то чим? Хто б не був цей тип, все-таки він не з картону. І руки в нього теж не картонні; він захищатиметься". Георг поволі опустив плечі. Його пальці уже торкалися ручки, якою заводять машину, що лежала біля його правої ноги. Вдарити по голові й викинути з машини. Тут вія довгенько пролежить. Така вже його доля, що він мене і зустрів. Такі настали часи. Життя за життя. Поки його знайдуть, я драпону за кордон на цій розкішній колісниці.
Він відсмикнув руку, відштовхнув залізяку правою ногою.
– Як називається тут вино? – спитав чужинець.
Георг відповів захриплим голосом:
– Гохгаймер. "Та годі-бо тобі, – умовляв Георг своє серце, як чабан Ернст свою собачку. – Я ж цього не зроблю. Перестань, вгамуйся; гаразд, коли тобі так хочеться, я одразу ж вийду з машини".
Там, де дорога виходила з виноградників на шосе, стояв кам'яний стовпчик: до Гехста – два кілометри.
Генріха Кюблера ще не можна було допитувати: його перев'язали, сяк-так посадовили і покликали свідків. Всі свідки проходили повз нього й пильно оглядали. Він теж пильно придивлявся до них, хоч і не міг би нікого пізнати, навіть коли б був при повній свідомості. Грибочок, селянин Біндер, лікар Левенштайн, човняр, Щупачок – люди, з якими він ніколи б не зустрівся за нормальних обставин.