Вони спустилися короткими кам'яними сходами по причалу, але надто рано, бо човен ще не підійшов. Кожен відчував, ніби його істота роздвоюється, і та частина, що вічно прагне полинути кудись у далечінь, прагне перебувати у вічному русі і ніколи не зупинятись, відділяється від другої частини, що прагне навіки лишатись нерухомою і незмінною: перша частина упливає з великою рікою, а друга тулиться до берегів, чіпляється за села, набережні й виноградники.
Навіть хлопці притихли: там, де тишу не проганяють, вона проникає глибше, ніж гуркіт сурм і барабанний бій.
Георг побачив вартового на тому березі. Чи завжди він там стоїть? Чи не на нього він чекає? Хлопці оточили Георга, потягли вниз по сходах, стовпилися навколо нього, підштовхуючи до човна. Але Георг дивився тільки на вартового. "Розсуньтеся, хлопці, пропустіть мене, я стрибну!" Непоганий кінець – якби йому не поталанило. Георг підвів очі. Далеко позаду лежав Таунус, де він раніше частенько бував, навіть ходив з кимсь збирати яблука, але з ким саме? Ага, з Францом… Мабуть, і зараз є яблука: адже настала осінь. Хіба на світі буває щось чарівніше? І небо вже не імлисте, а безхмарне, сіро-блакитне.
Нараз хлопці змовкли й теж поглянули туди, куди цей чоловік дивився таким дивним поглядом, але анічогісінько не побачили: мабуть, птах уже полетів. Човнярова жінка почала збирати гроші за проїзд. Вони вже минули середину річки.
Вартовий пильно стежив за човном. Георг, не відводячи очей від вартового, опустив руку у воду. Всі хлопці теж опустили руки. Мана якась, та й годі! "Але як вони тебе зараз схоплять, відвезуть назад і катуватимуть, ти пошкодуєш, що не покінчив з усім так легко".
Від училища Дарре до Вестгофена машиною не треба їхати й п'яти хвилин. Думаючи про Вестгофен, Фріц уявляв собі щось жахливе. Але він побачив там тільки чистенькі на вигляд бараки, великий, старанно виметений майдан, кількох вартових, кілька платанів із зрізаними верхівками, тихе осіннє сонце.
– Ви Фріц Гельвіг? Хайль Гітлер! Вашу куртку знайдено. Ось вона.
Фріц скоса глянув на стіл. Там лежала його коричнева куртка, новенька, зовсім не брудна й не закривавлена, як він собі уявляв. Лише внизу на рукаві була темна пляма.
Він запитально глянув на комісара. Той, посміхаючися, кивнув йому. Фріц підійшов до стола, помацав рукав. Потім опустив руку.
– Ну, це ж ваша куртка, – сказав Фішер. – Правда ж? Надіньте її, – додав він, посміхаючись, бо Фріц вагався. – Ну ж бо! – Комісар підвищив голос. – Чи, може, це не вона?
Фріц опустив очі й тихенько сказав:
– Ні.
– Ні? – перепитав Фішер.
Фріц впевнено хитнув головою, всі отетеріли.
– Придивися пильніше, – сказав Фішер. – Чому це не твоя куртка? Ти бачиш якусь різницю?
Фріц, спершу не підводячи очей і заїкаючись, а потім сміливо й докладно почав пояснювати, чому це не його куртка. В його куртки і на кишені була застібка-блискавка, а в цієї на тому місці гудзик. Отут на його куртці була дірочка від олівця, а тут підкладка ціла. У цієї куртки одна вішалка з тасьми та з наліпкою фірми, а йому мати пришила дві вішалки з тканини до обох рукавів, бо вішалки з тасьми часто обриваються. І чим більше він говорив, тим більше згадував відмін, і чим детальніше він їх описував, тим легше йому ставало на душі. Нарешті його грубо перервали й відпустили. Повернувшися до училища, Фріц заявив:
– То зовсім не моя!
І всі дивувалися й сміялися з нього.
Тим часом Георг уже давно виліз із човна і, оточений хлопцями, проминув вартового. Попрощавшися з усіма, він пішов по шосе, що веде з Ельтвіля до Вісбадена.
Оверкамп усе шипів і шипів, поки у Фішера, що сидів навпроти за столом, аж руки затремтіли. Цей юнак з радістю схопив би свою куртку, за якою він так побивався.
Добре, що він чесний хлопець і не взяв куртки. А що ця куртка не крадена, то й чоловік, який виміняв її, теж не той, кого вони шукають. Виходить, лікаря Левенштайна забрали даремно. Навіть коли чоловік, якому він учора вробив перев'язку, і виміняв куртку.
Оверкамп шипів би ще дуже довго, якби не подія, що збурила весь табір. Хтось прибіг:
– Ведуть Валлау.
Згодом один з в'язнів так описував цей ранок: "Арешт Валлау справив на нас усіх приблизно таке ж враження, як падіння Барселони, вступ Франко в Мадрід або якась інша подія, коли здається, що сила ворога незламна. Втеча семи в'язнів мала для всіх нас жахливі наслідки. Ні голод, ні холод, ні тяжка праця з ранку до вечора, ні допити з катуваннями й погрозами, – ніщо не могло нас зломити, усе це ми переносили спокійно, а часом навіть з презирливою усмішкою, від чого наші мучителі іще дужче лютували. Більшості з нас ці втікачі здавалися такими близькими, рідними, наче ми самі послали їх наперед як розвідників. І хоч ми нічого не знали про їхні плани, у кожного було таке почуття, наче то він зробив щось надзвичайне. Для багатьох з нас ворог здавався всемогутнім.
Навіть найсильніша людина може іноді схибнути, не втрачаючи від цього свого авторитету, бо й найсильніша людина теж тільки людина і її помилки саме про це й свідчать. Але той, хто вдає з себе всемогутнього, не має права помилятися: він або справді всемогутній, або зовсім ніщо. І коли пощастить хоч трошечки зашкодити всемогутньому ворогові, – значить, пощастить у всьому.
Це почуття обернулося в страх, навіть у відчай, коли втікачів почали приводити одного по одному, і ловили їх досить швидко й легко, ніби знущаючись з нас. У перші два дні ми запитували себе: невже вони впіймають Валлау? Ми його мало знали. Коли його привезли в табір, він побув з нами лише кілька годин, потім його одразу ж повели на допит. Разів зо три ми бачили Валлау після допитів: він ішов похитуючись, притиснувши одну руку до живота, а другою рукою тайкома робив нам знаки, мовби хотів сказати, що все це нічого не означає і що ми не повинні занепадати духом. І тепер, коли Валлау впіймали й привезли назад у табір, багато хто плакав, як дитина. Ми тепер усі пропали, думали ми. Тепер і Валлау замордують, як замордували всіх інших. У перші ж місяці гітлерівського панування по всій країні було вбито сотні наших керівників. Декого стратили прилюдно, інших закатували в таборах. Винищили ціле покоління. Про це ми думали того жахливого ранку і вперше говорили про це вголос, говорили, що коли нас і далі будуть так винищувати, то ми не залишимо по собі ніякої зміни. Жахлива доля, якої майже не знала історія, але яка один раз уже спіткала наш народ, загрожувала стати нашою долею: між поколіннями ляже нічия земля, і досвід минулого не зможе перейти через неї в майбутнє. Коли один гине в бою, другий підхоплює прапор і теж гине, і прапор підхоплює третій і теж гине, – то це природно, бо нічого не здобудеш без офіри. А що, як нікому підхопити прапор? Просто тому, що ніхто не розуміє його значення? З землі виривають з корінням усе найкраще, що росте на ній, а дітям кажуть, що то бур'ян. Усі ці хлопці й дівчата в містах і селах, пройшовши через гітлерюгенд, трудову повинність і армію, стануть схожими на дітей з казки, яких виховали звірі, а вони потім розірвали на шматки свою рідну матір…"