– Моя кохана. – Потім тихо додав – Ти для мене – все на світі.
Дівчина відказала:
– Це неправда.
Він міцно поцілував її. Кошелі розкотились, крім тих, що Георг понаставляв перед собою.
Дівчина сказала трохи зміненим, дзвінким голосом:
– Якби ти знав, як я тебе кохаю!
– Справді? – сказав другий Георг.
– Так, над усе… Ні! – крикнула вона раптом.
Другий Георг розсміявся. Дівчина сказала сердито:
– Ні, Георге, тепер іди.
– Я вже йду, – сказав другий Георг, – скоро ти зовсім позбудешся мене.
– Як це? – збентежено спитала дівчина.
– Наступного місяця мене беруть до війська.
– О боже!
– Чому? Це непогано. Нарешті кінчиться ця муштро щовечора, жодної тобі вільної хвилини.
– Там тебе ще більше муштруватимуть.
– Ну, це вже зовсім інше, – сказав хлопець. – Там, нарешті, станеш справжнім солдатом, а тут ми тільки граємось у солдатиків. Альгайєр теж так каже. Послухай-но, а чи не ходила ти минулої зими з Альгайєром до Гайдесгайма на танці?
– Ну то й що? – відповіла дівчина. – Я ж тебе ще й не знала. Та з ним не було так, як у нас тепер. Інший Георг розсміявся.
– Не так? – сказав він.
Він міцно її обійняв, і дівчина вже нічого не казала.
Згодом вона промовила сумно, наче втратила свого коханого в темряві серед бурі:
– Георге!
– Еге, – весело відгукнувся він.
Вони знову сиділи як перше, дівчина, піднявши коліна, тримаючи руку хлопця в своїх руках. Вони дивилися f далечінь крізь розчинені двері, в повній злагоді між собою, з полем і тихою ніччю.
– Он там, пам'ятаєш, ми гуляли, – сказав другий Георг. – Ну, мені вже час додому…
Дівчина сказала:
– Я боятимуся, коли ти підеш.
– Я ж іще не йду на війну, – сказав він, – поки що тільки до армії.
– Я не про те думаю, – сказала дівчина. – Коли ті? підеш від мене зараз.
Другий Георг розсміявся:
– Дурненька. Я ж можу завтра прийти знову. Тільки не плач. – Він почав цілувати її очі й обличчя. – От ти із знову всміхаєшся, – сказав він.
Дівчина відповіла:
– В мене сміх і сльози – все разом.
Коли другий Георг пішов полем, а дівчина стежила очима за його постаттю, осяяною блідим світлом місяця, що було вже не сріблясте, а білувате, справжній Георг побачив, що обличчя в неї зовсім не вродливе, а кругле й плоске. Йому було шкода дівчини, він боявся, що другий Георг не прийде до неї завтра. Її обличчя теж скривилося від страху. Вона примружила очі, наче шукала вдалині якусь маленьку непорушну точку. Вона зітхнула й підвелася. Георг ледь ворухнувся. Перед дверима тепер лежав тільки тонесенький місячний промінь, та й він зник, бо вже бралося до світання.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
І
Генріха Кюблера тієї ж ночі привезли у Вестгофен для очної ставки. Спочатку він зовсім заціпенів і мовчки дозволив вивести себе з квартири Еллі. Дорогою він раптом розлютився і почав бити кулаками конвойних – так зробила б усяка нормальна людина, коли б на неї напали розбійники.
Його по-звірячому побили і закували в ручні кайдани; отупілий, нічого не тямлячи, Генріх, мов лантух, перекочувався на колінах конвойних. Коли його привезли в табір і штурмовики побачили, який він побитий, вони вирішили, що наказ комісара – не чіпати в'язнів перед допитом – на цього чоловіка аж ніяк не поширюється, бо стосувався тільки тих, кого привозили цілими і неушкодженими. На мить запала мертва тиша, відтак почулося глухе дзижчання, немов сюди летів цілий рій комах, потому зойкнула людина, згодом долинув шум і тупіт ніг, потім, мабуть, знову настала тиша. Чому ж "мабуть"? Бо цього ніхто ще не бачив і коли хтось починав це описувати, серце його калатало, мов несамовите.
Генріха Кюблера, покаліченого до невпізнання, винесли непритомним. Фаренбергові доповіли: приставлено четвертого втікача – Георга Гайслера.
Відтоді як два дні тому коменданта Фаренберга спіткало лихо, він так само не спав, як і втікачі. І його волосся стало братися сивиною. І його обличчя почало марніти.
Коли комендант думав над тим, чим він ризикує і що втратив, він корчився, стогнав і метався серед переплутаних електричних і телефонних проводів, що стали вже непотрібні.
Між вікнами висів портрет фюрера, який – так з гордістю думав Фаренберг – надав йому найвищу владу коли не цілком, то майже безмежну. Панувати над людьми, над їхніми тілами і душами, бути володарем їхнього життя й смерті – хіба це не всемогутність! Дужі чоловіки стоять перед тобою струнко, і ти можеш їх зламати одразу чи поволі, бачиш, як ці люди, що мить тому були такі сміливі й горді, раптом полотніють і щось белькочуть від смертельного страху. Одних повбивали на смерть, з інших зробили зрадників, декого відпустили, але з зігнутою спиною, із зламаною волею.
Здебільшого насолода від влади була повною, але іноді щось псувало її на допитах, особливо на допитах Георга Гайслера. Насолоду труїло щось невиразне, невпійманне, в'юнке, мов ящірка, не відчутне на дотик, невразливе й незнищенне. Під час допитів Гайслера завжди був оцей його погляд, оця усмішка, якесь сяйво на пиці, скільки б по ній не били. З надзвичайною виразністю – так інколи марять божевільні – комендант уявив собі, як усмішку на Гайслеровому обличчі нарешті поволі гасять і навіки засипають кількома лопатами землі.
Увійшов Цілліх.
– Пане коменданте… – Він задихався, вигляд у нього був зовсім розгублений.
– Чого вам?
– Не того привезли.
Він завмер, бо Фаренберг раптом рушив просто на нього. Правда, Цілліх не ворухнувся б навіть, аби Фаренберг ударив його. Досі Фаренберг, невідомо чого, не зробив йому жодного докору. Та й без докорів дуже тіло Цілліха було сповнене невиразного почуття провини й відчаю.
Він задихався.
– Той, кого вони вчора ввечері арештували у Франкфурті, в помешканні Гайслерової дружини, – не наш Гайслер. Сталася помилка.
– Помилка? – перепитав Фаренберг.
– Так, помилка, помилка! – повторив також і Цілліх, наче в цьому слові було щось утішне. – Просто якийсь залицяльник цієї жінки. Я його добре роздивився. Нехай би йому спотворили пику на все життя, я все одно пізнав би своє чадо.
– Помилка… – промовив Фаренберг. Здавалося, що він над чимось думає.
Цілліх нерухомо дивився на нього з-під важких повік.
Нараз у Фаренберга почався напад люті. Він заревів: