Раптом він чує якийсь дзенькіт у полі. То велосипед, Франц веде його вгору. І обличчя чабана, що хвилину тому було ясне і мало не величне, грає цікавістю і лукавством. Чому Франц так спізнився і чому він їде з цього боку?
– Твою порцію з'їли, – говорить Ернст.
Своїми зухвалими, гострими очима він уже помітив, що Франц чомусь невеселий. Ернстові зовсім не жаль Франца, просто йому кортить узнати, в чому справа, і вираз його обличчя немов говорить: який же ти маленький, Франце, і яка, мабуть, маленька муха, що тебе вкусила.
А Францові, хоч вони більше не сказали один одному жодного слова, огидний і цей хлопець, і його холодна насмішкуватість, яка раніше його веселила. Францові огидна його байдужість, йому заздалегідь огидна байдужість людей, серед яких він зараз сидітиме і їстиме свій суп, і байдужість зірок, що миготять у нього над головою.
VII
Землю огортали сутінки, такі тихі й туманні, що Георга, здавалося йому, годі й знайти. З кожним кроком він казав собі, що наступний буде останнім. Але кожний новий крок був лише передостаннім. Зразу за Момбахом Георгові довелося зійти з машини. Мостів тут уже не було, але біля кожного села був перевіз. Георг минав їх один по одному. Іще не час переїжджати на другий берег. Коли всі сили людини спрямовані на щось одне, її застерігають і інстинкт, і розум.
Як і вчора ввечері, він утратив почуття часу. На Рейні в густому тумані вили сирени. По дорозі, прокладеній на невисокій дамбі вздовж Рейну, чимраз рідше проносилися вогники. Насунувся порослий деревами острів і закрив од Георга воду. За очеретом заблищали вогні якогось хутора, але він не відчув ані страху, ані довір'я. Здавалося, то мандрівні вогники, така безлюдна була місцевість.
Можливо, острів, що закрив від нього воду, тягнувся далі, а може, й закінчився. Можливо, вогні світять з якогось судна або з протилежного берега, і цей берег, можливо, закриває не лісистий острів, а туман. Тут можна легко загинути просто від виснаження. От аби зараз побачитися з Валлау, хоч на дві хвилини, нехай навіть у найжахливішому пеклі…
Якщо Валлау пощастить добутися до одного прирейнського міста, то є надія, що звідти його переправлять за кордон. Там на нього чекають, дальший етап його втечі вже підготовлений.
Як Валлау заарештували вдруге, його дружина зрозуміла, що більше вже його не побачить. Коли всі її прохання про побачення були брутально, навіть з погрозами, відхилені, – вона сама приїздила у Вестгофен клопотатися про дозвіл з Маннгайма, де тепер жила, – жінка вирішила будь-що врятувати свого чоловіка. Вона вхопилася за цю думку, мов одержима, – так жінки беруться до виконання нездійсненних планів; вони втрачають при цьому здоровий глузд, який підказує людині, чи здійсненне те, що вбна задумала. Дружина Валлау збудувала свій план не на чиємусь досвіді, не на розповідях людей; її надихали вдалі легендарні втечі: Баймлер утік з Дахау, Зеегер – з Оранієнбурга. Адже і в легендах є якийсь досвід, якісь вказівки. Вона знала також, що її чоловік з усією силою людини, наділеної ясним розумом, жадає жити, жити ще, і зрозуміє найменший натяк. Її небажання обміркувати усе в цілому, визначити, що можливе, а що ні, не заважало їй діяти в багатьох випадках розумно, дуже розумно.
Для встановлення зв'язків і передачі звісток вона використовувала своїх двох синів, особливо старшого, якого ще батько багато чого навчив. Мати розповіла йому про свій план, і син палко поривався допомогти. Темноокий, відважний хлопчик у формі гітлерюгенду; вогонь, що палав у його серці, скоріше спопеляв, ніж осявав його.
І ось другого дня ввечері пані Валлау дізналась, що втеча з табору вдалася. Вона не могла знати, коли її чоловік добереться до Вормса, до куреня на городі, де для нього приготовлено гроші й одяг; може, він уже побував там минулої ночі. Курінь належав родині Бахманів. Чоловік був за трамвайного кондуктора. Жінка Валлау й жінка Бахмана тридцять років тому разом ходили до школи, ще їхні батьки були друзі, а згодом і їхні чоловіки. Обидві жінки однаково зазнали всіх труднощів звичайного життя, а за останні три роки – і незвичайного. Правда, Бахмана лише один раз заарештували на початку тридцять третього року, та й то ненадовго. Відтоді він жив і працював спокійно, його не чіпали.
На свого чоловіка, трамвайного кондуктора, і чекала зараз пані Бахман, в той самий час, коли пані Валлау чекала на свого чоловіка. Пані Бахман страшенно хвилювалася – її руки судорожно й дрібно тремтіли. Адже йому лише десять хвилин треба йти з трамвайного парку до їхньої квартири в місті. Можливо, йому довелося залишитися на другу зміну, тоді він прийде годині об одинадцятій. Пані Бахман почала укладати дітей і трохи заспокоїлась. "Нічого не може статися.", – в тисячний раз казала вона собі, – ніщо не може розкритись. Аби щось і вигулькнуло на поверхню, ніхто не зможе довести нашої найменшої провини. Гроші й одяг він міг просто вкрасти. Ми живемо тут, у місті, вже кілька тижнів ніхто з нас не бував на городі. Якби тільки можна було глянути, чи лежать іще речі на місці. Як усе це тяжко. І звідки у пані Валлау береться стільки сил!"
Вона, пані Бахман, сказала тоді жінці Валлау:
– Знаєш, Гільдо, наші чоловіки дуже змінились, я просто не пізнаю їх.
– Мій Валлау не змінився, – відповіла Гільда.
Тоді пані Бахман сказала:
– Коли людина по-справжньому глянула в очі смерті…
Але пані Валлау спинила її:
– Дурниці! А ми? А я? Народжуючи старшого хлопця, я мало не віддала богові душу. А через рік народила другого.
– Там, у гестапо, знають усе про кожного, – промовила пані Бахман.
– Дурниці! – відказала пані Валлау. – Вони знають лише те, що їм кажуть.
Коли пані Бахман лишилася сама, її руки знову затремтіли. Вона почала щось шити. Це заспокоїло її. "Нас ні в чому не можна звинуватити. Ми скажемо, що це звичайна крадіжка".
Почулися кроки. То пробирався сходами її чоловік. Нарешті!.. Вона підвелася й поставила на стіл вечерю. Він мовчки ввійшов до кухні. Вона ще й не глянула на чоловіка, але відчула не тільки серцем, а й цілою істотою, ніби з його приходом температура в кімнаті впала на кілька градусів.