Повернувшись додому, Франц одразу ж пішов у кухню.
– Добрий вечір!
– Доброго вечора, Франце! – пробурмотіла тітка.
Юшку вже насипали в тарілки. Картопляна юшка із сосисками. По дві сосиски кожному чоловікові, по одній жінкам і по півсосиски дітям. Чоловіки – старий Марнет, його старший син, зять і Франц. Жінки – пані Марнет і Августд. Діти – Генсхен і Густавхен. Дітям подали молоко, дорослим – пиво; крім хліба, поставили ковбасу, бо юшки заледве вистачило. Пані Марнет ще під час війни навчилася робити усе сама; вона доїла й різала худобу, спритно обминаючи всілякі розпорядження й заборони.
Тарілки й шклянки, одяг і обличчя, малюнки на стінах і слова на устах – усе свідчило про те, що родина Марнетів не бідна й не багата, що вони не городяни і не селяни, не святенники і не безбожники.
– А що малому не дали зараз відпустки, це правильно, хай знає, що не можна пробити стіну упертою головою, – сказала пані Марнет про свого найменшого сина, який служив у Майнці, у 144-му полку. – Це хлопцеві на користь.
Усі, хто сидів за столом, крім Франца, погодилися з тим, що малого слід-таки помуштрувати і взагалі це просто щастя, що всіх цих бешкетників привчають до дисципліни.
– Сьогодні ж понеділок, – звернулася пані Марнет до Франца, коли той устав, ледве проковтнувши обід. Вони сподівалися, що Франц допоможе їм зібрати останні яблука.
Тітка ще бурчала, а він уже зник. Звичайно, дуже лаяти його не було за що, бо він завжди допомагав їм у всьому і поводився пристойно, от тільки надто вже часто грає в шахи з Германом у Брайльзгаймі.
– Якби в нього була хороша дівчина, – промовила Августа, – він швиденько б це покинув.
Франц сів на свій велосипед і поїхав у протилежному напрямі; він спустився польовою дорогою до Брайльзгайма, який раніше був селом, а тепер, коли виросло нове поселення, злився з Грізгаймом. Одружившись удруге, Герман, як робітник-залізничник, переїхав у селище. По тому, як він цієї весни побрався з Ельзою Марнет, ще зовсім юною дівчиною, в нього з'явилися права на багато речей, на різні пільги, позички і всяку всячину. Його Ельза була з шлосборнських, з "далеких" Марнетів, що визначало їх становище на Таунусі, та й взагалі у великій, розкиданій по багатьох селах родині Марнетів. Тому Герман, коли у нього з товаришами заходила мова про те приємне, ідо йому приніс шлюб, говорив:
– Так, наша тітка Марнет, з "близьких" Марнетів, обіцяла подарувати нам срібну сухарницю. Вона ж хрещена мати Бльзи. На іменини вона завжди дарує їй срібну ложечку.
– Твоїй Ельзі, було б, певно, приємніше, аби вона могла цілий рік користатися тітчиним горнятком із салом, – говорили йому приятелі.
– Так воно завше буває з подарунками до урочистих днів. Тому Ельзі доводиться навідувати їх і допомагати в жнива або коли перуть білизну" чи ріжуть худобу, – адже вона член родини.
А Еяьза дуже раділа, коли їй щось дарували. Їй вісімнадцять років; в неї кругле личко й оксамитові оченята. "Чи гаразд я вчинив, – запитував себе Герман, – взявши за себе таку молоденьку дівчину?" Вона була така мила й свіжа, а він уже давно жив удівцем і останні три роки почувався страшенно самотній.
Ельза співала в кухні. Голос у неї був не дуже сильний і не дуже дзвінкий, але вона співала від щирого серця, і пісня лилася, наче струмочок, то журливо, то весело, залежно від настрою.
Герман насупився; його пойняло якесь невиразне почуття провини. Вони з Францом розставили шахи, зробили перші три ходи, якими звичайно розпочинали гру.
Потім Франц став розповідати. Він цілий день з таким нетерпінням чекав цієї хвилини, коли можна буде все висловити; розповідь його була трохи плутана. Іноді Герман докидав кілька слів. Так, він уже теж дещо чув, тільки нічого певного. В усякому разі, треба бути напоготові.
Може, справді щось трапилося і комусь треба буде допомогти. Герман навіть Францові не сказав, що він чув, ніби колишній керівник районної організації Валлау, прехороша людина, яку Герман особисто колись знав, утік з табору Вестгофен. Він навіть чув, що в підготовці втечі брала участь дружина Валлау, і це його дуже стурбувало.
Якщо воно й справді було так, то цього ніхто не повинен знати. Що ж до, Георга, про якого розпитував Франц, то Герман нічого не чув.
– Треба подумати, – сказав він. – Вдала втеча – це вже щось означає.
VIII
Напевно, не один тільки Франц лежав цієї осінньої ночі й думав: "А що, коли і мій серед них?" Не тільки він карався думкою, що серед втікачів міг бути і той, хто запав йому в душу. Франц перевертався з боку на бік у комірчині, яку він собі випросив тоді, як почав платити родичам за харчі та квартиру. Вчора ввечері поспіхом прибили до стіни ще кілька полиць, бо яблука дуже добре вродили.
Франц устав і висунув голову в вікно – він задихався від запаху яблук. Як добре, що у вівторок яблука повезуть на ринок. Хоч Франц уже попоїв досхочу, він все-таки взяв яблуко, швидко з'їв його і викинув недогризок у сад.
Шкляна куля, що вдень красиво сяяла блакитним світлом над братками й левкоями, тепер мінилася сріблом: наче сам місяць скотився з неба в сад. Сад тягнувся вгору по схилу пагорба, і небо починалося одразу ж за високим парканом, – всіяне зірками, таке миролюбне й лагідне.
Франц зітхнув. Він знову ліг. "Чому саме Георг має бути серед утікачів?" – у сотий раз запитував себе Франц.
І ще він думав: "Георг, ч", може, хтось інший…" Але той, про кого він мислив, був колись його друг. А чи справді він був його друг? "Безперечно. Мій кращий, єдиний друг", – раптом вирішив Франц. Ця думка його глибоко збентежила.
Коли він зазнайомився з Георгом? У двадцять сьомому році, у молодіжному таборі Фіхте. О ні, багато раніше.
Він зустрічав його на футбольному полі в Ешенгаймі невдовзі після того, як вони обидва закінчили школу. Він, Франц, був такий поганий футболіст, що ніхто не брав його до себе в команду. Тому він і сміявся з таких хлопців, як Георг, що, крім футбола, нічого й знати не хотіли. "Чуєш, Георге, у тебе не голова на плечах, а футбольний м'яч", – сказав він йому якось. Очі в Георга звузилися й стали злі. Певно, не випадково Георг наступного дня влучив йому м'ячем в живіт. Незабаром Франц покинув футбол, бо це було не те поле, на якому віл міг би показати себе, хоч його весь час і вабило туди. Він навіть довго по тому іноді уві сні бачив себе воротарем ешенгаймської команди.