Якимсь чином ці розмови дійшли до Соломії. Наступного разу, ще на якомусь вечорі, та ж пані з милою посмішкою, завидівши Соломію, поспішила їй назустріч.
— Ах, синьйора Соломія! Я так рада вас бачити... Я з заздрістю тут пропагую ваш спосіб життя. Запевняю всіх, що в цьому — грунт вашої краси.
— Дякую, мадам. Я поважаю вашу діяльність. Людей, які обманюють, завжди поважають.
— Чому?— розгубилася пані.
— Ах, мадам!— у тон їй, посміхаючись, відповіла Соломія.— Неправда завжди так заспокоює.
її побоювалися і поважали.
Тосканіні жив своїм мистецтвом — як і Соломія, а тому вони не могли не зустрітися і не полюбити одне одного.
Спорідненість душ — найбільші узи, які можуть з'єднувати людей.
їх палка любов до музики, глибина інтерпретації драматичних творів і героїв забезпечили їм ту славу, якої вони досягли під час короткого співробітництва.
Відданість Артуро Тосканіні своєму мистецтву вражала сучасників і на початку, і в кінці його творчого шляху. Абсолютна музикальність Тосканіні, відчуття ним музичного твору підкорили Стефана Цвейга, і більш як через тридцять років від часу, про який ідеться, він напише:
"З надприродною ясністю знає він, що хоче: тепер його завдання — примусити оркестрантів беззаперечно підкоритися його волі, щоб перетворити ще не здійснений образ у закінчений задум, оркестрове виконання, музичну ідею — у реальні звуки і зробити законом для всього оркестру ту недосяжну досконалість, яку він один чує внутрішнім слухом. Титанічний труд, справа майже не до виконання — різні натури і таланти мусять із фонографічною тонкістю відчути і відтворити задум однієї-єдиної людини... І лише в ці часи розумієш творчість Тосканіні не тільки як явище мистецтва, але як і моральний подвиг..."
У звичайному житті Тосканіні майже нічим особливим не виділявся. "Коли бачиш його тет-а-тет,— продовжує Сте-фан Цвейг,— або в тісному колі друзів, може виникнути парадоксальна думка, що ця людина, відома своїм найтон-кішим слухом, насправді трохи глухувата. Ходить він чи стоїть — у нього звичайно відчужений вираз обличчя... Видко, що він чимось поглинутий, він вслухається, він марить, і всі його п'ять відчуттів зайняті цією внутрішньою роботою... Але як тільки він взяв у руки диригентську паличку, як тільки поставив перед собою завдання, яке він мусить виконати, відчуженість перетворюється в причетність, творчі сни — в жагучу волю до дії. Одним рухом випрямлений стан, по-військовому розправлені плечі, перед вами — полководець, повелитель, диктатор. Гостро і полум'яно блищать з-під кошлатих брів чорні, звичайно матові, як оксамит, очі, біля губ з'являється вольова риска, кожний нерв на руці, всі органи чуттів напоготові, все приведене в бойову готовність,— лише підійде він до пульта і виміряє наполеонівським поглядом свого супротивника, бо завмерлий у чеканні оркестр для нього в цю хвилину неприборкана орда, яку він має перемогти, свавільне, неслухняне створіння, яке він ще має підкорити закону і порядку. Він бадьоро вітає своїх друзів, піднімає руку, і в ту ж мить його всевладна воля, як атмосферна електрика на тонкому вістрі громовідводу, вже накопичилася на кінці його чарівної палички. Один помах — і стихія виривається на свободу — і всі інструменти співзвучно слідують чіткому і мужньому ритму, який задав диригент. Далі, далі, ще далі — і ось ти вже живеш і дихаєш в лад музиці".
Але так гарно, як описує Цвейг, вигляділо все тільки в театрі, на спектаклі — не репетиціях часом бувало зовсім інакше. Якось Соломія стала свідком бурі. Вона прийшла на репетицію у вільний день, їй хотілося подивитися зовнішній вигляд спектаклю, показати Нусі маестро. На жаль, ще у фойє її попередили, що маестро забороняє чужим бути присутніми на репетиції.
Соломія відіслала сестру в найближче кафе з обіцянкою за годину повернутися. Нуся не втратила від цього доброго настрою. Навпаки, вона любила години, коли залишалася одна зі своїми власними справами. Магазини, вулиці, люди — все було до її послуг. Вона вміла себе розважити.
Коли Соломія всілася в останньому ряду партеру, з оркестром, здавалося, все було гаразд. Вона слухала хор із першої картини і пригадувала Петербург... Зима, палаци, схожі скоріше на міражі, створені безперервно падаючим снігом... І безвусе, таке довірливе обличчя студента, який освідчувався їй у коханні... Там, біля Ісаакія, коли вона заходила до готелю. І знову, як тоді, з'явився страх за його такі чисті, такі довірливі очі... І знов, як тоді, майже молитовно хотілося сказати: "Життя, не зруйнуй цю чистоту!" Хоч знала, що зруйнує! Хай би виросла на тих руїнах мужність, а не каліцтво!
— Ритм, ритм!— почулася сердита вимога диригента, і Соломія почала слідкувати за його роботою.
Чим більше вникала вона в те, що діялося, тим сильніше в ній стверджувалося порівняння цієї праці з битвою. Так, цей Тосканіні — відмінний психолог!.. Він дражнив оркестр! Доводив його до нестями, змушував скинути ледацт-во. Оркестранти сердилися, але маестро це не хвилювало. Він пояснював їм незрозумілі місця жестами, мімікою, іноді щось наспівував... а потім, якщо всі способи пояснення були вичерпані, вибухав, як вулкан. Слухаючи це виверження слів, в яких було все: і роздратованість, і образи, і прокляття,— Соломія зрозуміла, чому він пускає на репетиції тільки близьких і артистів, зайнятих в даному спектаклі... Хто-хто, а вона знала, що перед нею геніальний, одержимий любов'ю до музики диригент...
— Я не думав стати диригентом! Мені це й на думку не спадало. Знаєте, Mea, я грав на віолончелі...— Соломія вибухнула сміхом. Артуро замовк, придивився... Ця красуня залишалася для нього загадкою. Він ніколи не розумів її реакції, підвладна його розумінню вона була лише на сцені. І то він ніколи не знав, яка реакція Крушельницької буде наступної миті, тільки по лібретто і музиці відчував, що вона має робити... Він важко зітхнув.
— Ах!— і собі жартівливо зітхнула Соломія.— Все просто — це мій найулюбленіший інструмент в оркестрі.
— У сімнадцять років я вперше грав вагнерівського "Лоенгріна" в пармському "Реджо". З перших тактів я був захоплений. Ці чарівні, неземні звуки, ця дивна гармонія... А знаєте, Mea, якби не один російський співак, я б, можливо, ніколи не став диригентом.