Я тепер поспішаю, аби ще сильніше бити брава "нашій" "Гоплані" — і "Броні".
Не вмію тільки собі пояснити, чому, читаючи стільки зарубіжної преси, якось ніколи перед приїздом панни Крушельницької до Варшави про її тріумфи в італійців не чув, а вона ж — усім завдячує тільки італійцям".
Друзі Соломії Крушельницької помістили в газеті спростування. Між іншим там писалося: "Розмова панни Крушельницької з працівником нашого журналу... викликала несподівані коментарі, закинуто їй, що нудьгує вона за Італією, що Варшаву вважає тільки за етап у своїй артистичній кар'єрі...
Але, по-перше, хто з нас, звичайних смертних, не нудьгує за Італією? Хіба то таке велике діло, що туди, в країну сонця і краси, прагне артистка, яка завдячує цій країні удосконаленням свого таланту?
Чи то зразу ж мусить означати зневагу до когось або чогось? Наш працівник запевнив нас, що в словах відомої співачки не було нічого такого, що давало хоча б який-небудь привід такого роду, а якщо дає, значить друковане слово того інтерв'ю не передало потрібного значення.
Панна Крушельницька переконана в тому, бо найвище і найсердечніше визнання мала у Варшаві і ніде кращого мати не буде... Це такі речі, які не надаються до забуття і які зобов'язують".
Все ніби заспокоїлося. Щоправда, хтось повсякчас дратував публіку розмовами про те, що Соломія відмовляється грати в польських операх, що їй не подобається музика Монюшка, що бере велику платню від дирекції театру. Ті самі пліткарі вживали впливу і на людей, які з повагою ставилися до Соломії, але не витримували ворожої навали. Приклад тому лист композитора Влади-слава Желенського. За бездоганно ввічливою формою відчувається і гомін пліток, образа митця, і іронія невіруючого.
"Краків 15.5.1900
Ласкава пані! Незмірно радує мене та готовність, з якою Ви прагнете взяти участь у підготовленому концерті композиторів. Для мене це доказ Вашої доброзичливості, в якій я, зрештою, не сумнівався, незважаючи на те, що, як мені стало відомо, через Вас цілу зиму не з'являлася на сцені у Варшаві моя опера "Гоплана" і запропонований бенефіс не може тепер відбутися.
Це справжній фаталізм. Ця опера, яка користувалася у Варшаві таким успіхом, мусила зійти з репертуару, і, що ще гірше,— на кілька років, бо, як видно з Вашого листа, Ви змушені на цілі роки відмовитися від "Джоконди" і "Гоплани" за порадою вчительки і лікаря!
Хоч не припускаю злої волі з Вашого боку, і, знаючи, як досконало уляглася партія у Вашому голосі, я справді розгубився в здогадах причини такої Вашої несподіваної неприхильності до моєї опери. Ніхто мені цього пояснити не міг, тільки Ви одна мені все роз'яснили. На такі аргументи, очевидно, відповіді немає.
Чекаю на листа від пана Райхмана з остаточним рішенням і датою концерту. Про пісні, які б Ви могли співати, я йому писав. Партію Бронки, зрештою, дуже милу і легку, принесу із собою. Я дав її переписати.
Приємно мені побачити Вас і почути знову...
Прошу прийняти мої слова поваги.
Владислав Желенський"
Соломія не втрачала притаманної їй гідності, та й що, власне, значила ота писанина порівняно з тим шляхом, який вона пройшла, і перемогами, якими вона завдячувала не стільки Міланові, чи Варшаві, чи Петербургові, а більше своїй важкій кровній праці і тій незвичайній силі характеру, з якою гранила свій талант.
Щодо музичних критиків... що ж, там були не тільки чесноти, а варшавські неприхильники мали своїх друзів і в Петербурзі. Нема нічого дивного, коли навіть на великих співаків пишуть негативні рецензії, але завжди видно, з якою метою вони написані. Мета статей, підписаних ініціалами А. К., зараз особливо ясна, тому всі його кпини і вся його нешляхетність не можуть принизити співачку. Він пише: "Мало удовлетворила нас г-жа Крушельниц-кая. И в пении и в игре ее замечались небрежность и вычурность, которые мало вяжутся с простым образом крестьянки Алисы ("Роберт Дьявол"). Артистка, впрочем, очень старалась, что приятно отметить". Або так: "Нам понравилась на этот раз г-жа Крушельницкая, такие приподнятые, романтически-утрированные роли, как Эльвира (Эрнани) совершенно в ее характере", "Вообще, что касается вокальной стороны, артистка старалась показать свой неблагодарный голос в лучшем свете. Ее лучший козырь — это любовь, с которой она относится к своему делу, а известно, что любовь двигает горами", "Когда ж г-жа Крушельницкая перестанет из итальянского пения делать цыганское? Нам даже кажется, что само переживание артистки напускное и происходит лишь от желания придать большую страстность исполнению".
Тінь А. К. з'явилася на сторінках цієї книги тільки тому, що навіть переслідувати великих людей — вигідно! З царства мертвих його викликало ім'я великої співачки.
Дружню підтримку знов виявив співачці її давній друг та ідейний учитель Михайло Павлик, який рекомендує не тільки в приватних розмовах, а й у пресі виявити власне ставлення до цієї кампанії і публічно заявити про свою національну приналежність.
Вона пише листа до редакції "Газети польської" і звертається до свого шановного музичного критика, людини високої інтелігентності і демократа Антоні Сигетинського. "Додаю листа, який, маю надію, буде надрукований в "Газеті польській". Вельми я була б вдоволена, якби в додатку геніальне та гостре перо Шановного Пана захотіло покарати, як належить, низьку злість і кумедність статті "Кур'єра цодзєнного"... Тисячу разів мені казали, що добре відтворені ролі опер Монюшка, з подвоєною, можна сказати з моєї сторони, докладністю, вдовольнили б цілковито безсмертного майстра. Італійській школі співу власне і завдячую тим, що Варшава визнала інтерпретацію згаданих ролей доброю".
Звернемо принагідно увагу, що після таких тріумфів Соломія Крушельницька пише не "прекрасною" і не "блискучою", як оцінювали всі газети, а — доброю.
Сигетинський був обурений поведінкою фейлетоніста і назвав його випад огидним. Прохання артистки надіслати її листа в газету він виконав.
Цим листом Соломія хотіла пояснити варшавській публіці, котру вельми шанувала, але яка дозволила себе так безсоромно обманювати,— неточність журналіста з "Краю", котрий написав, що співачка вважає себе італійською артисткою. Крушельницька мала на увазі, що вона є артисткою, вихованою італійською школою співу, бо у Львові вона ще не стала справжнім митцем.