Щодо образу Татьяни, то рецензент не впевнений, що це пушкінська Татьяна. Він вважає, що Крушельницька співає оперну Татьяну, і "це блискуча Татьяна... вона все надолужує чарівним фразуванням, багатством нюансів, багатющою грою. Талант Крушельницької виявився в усьому блиску... особливо в сцені в садку і в сцені листа, з масою настроїв, які безперестанно змінюються..."
Під цією статтею стоїть примітка редакції: "Ми не можемо погодитися з музикальним критиком, пані Крушельницька дає відповідний тип Татьяни, якщо на першій виставі в останній дії вона була трохи холодніша, то це пояснюється умовами першої вистави, на другому спектаклі вона вже грала інакше".
Доречно сказати, що росіяни визнали інтерпретацію образу Соломією Крушельницькою. Редакції газет отримували листи, в котрих глядачі розповідали про ту насолоду, яку вони мали, слідкуючи за "майстерною грою пані Крушельницької в "Євгенії Онєгіні". За загальним відгуком, до якого і ми прилучаємося, краще відтворити образ
Татьяни не можна було". Один із листів закінчувався такими словами: "Пані Крушельницька може пишатися своєю щедрою лептою, яку вона внесла в дар пам'яті нашого генія".
Усе складалося для Соломії в той період її творчості якнайкраще. Через кілька місяців вона вже у Петербурзі. Разом із нею в складі італійської трупи мали виступати Баттістіні і... дебютант, котрого вона знала лише з листа Джемми Беллінчіоні. Джемма просила опікуватися молодим співаком, якого й сама відкрила для себе зовсім недавно, їй так він сподобався, що вона напророчила йому велике майбутнє. Дебютанта звали Енріко Карузо.
З такими партнерами Соломія Крушельницька вперше з'явилася на сцені в ролі Аїди. Соломія хвилювалася. Вона знала, що суєтні емоційні спалахи завжди їй шкодять. Гамувала нерви, від того холоднішала і відчувала, що втрачає чуттєве сприйняття образу. Але публіка приймала її дуже тепло.
Справжніх драматичних сопрано було мало, голос Соломії Крушельницької привернув увагу критики. М. Іванов, спочатку відмітивши, що ходять чутки, ніби співачка — малоросіянка з Галичини, підкреслює її молодість. "Це вже само по собі велике достоїнство для артистки. Зовнішність перш за все свідчить на користь примадонні". Далі перелічує недоліки співачки, які врешті-решт можуть бути невідповідними смакові критика. Щоправда, він звернув увагу на манеру співачки форсувати звук, пізніше Соломія позбавилася цієї вади. Але критикові слід віддати належне за прозорливу оцінку драматичної гри артистки. Він пише: "В її виконанні помітні відхилення від манери, з якою більшість співає цю партію,— відхилення здебільшого доречні, які свідчать не тільки про розум співачки, а й про її смак. Крім того, пані Крушельницька піклується і про сценічний вигляд — вона грає майже кожну фразу. Не приймайте це за обмовку. Пані Крушельницька справді не залишає в Аїді жодної музикальної фрази, не перекладеної на мову жесту і пластики. Мене особисто це зацікавило, артистка, яка подібним чином ставиться до своїх ролей, напевне, ніколи не буде нудною, незважаючи на поодинокі недоліки".
Та як не дивно, Соломії найбільш вдавалися ролі, які вона найменш любила. Власне, так було завжди, все, що вона любила, йшло з рук... "Аїда" була для неї занадто дорога, занадто хвилювала її... їй скорше таланило в коханні з розуму, аніж із серця.
Велику радість мала Соломія від знайомства з містом. Воно було таке стримане у своїх прикрасах, таке безмежне у своїх масштабах, що викликало повагу.
Соломіїні нові знайомі, підтверджуючи свої сталі почуття до північної столиці, з задоволеною усмішкою запевняли: "Е... де там зимовому Петербургу до Петербурга в літні білі ночі!"
Те, що місто могло виглядати ще краще, ніж тепер, не дивувало Соломію, але то вже, на її гадку, мало бути подібним до казки.
Вона відвідувала музеї, бувала на званих вечорах і балах. Про російську передову інтелігенцію Соломія виробила собі найкращу думку колись під впливом Павлика, а тепер переконалась, що ця думка підтверджується... А найперш — гімназисти і студенти на гальорці, які били їй "браво", їхні квіти серед жорстокого морозу, їхні чисті очі вселяли в неї надію, що і душі їхні так само чисті і життя вони зроблять світлим. Вони приходили до неї у вбиральню і, ґречно посидівши, мовчки виходили...
Схильність до самотніх прогулянок не полишила її і в цьому місті. Вона починала свої мандри від Ісаакіївського собору і прямувала до Неви. Часом зупинялася біля будинку княгині Трубецької, з двома левами при вході, згадувала Лєрмонтова. Вона вирізняла цього поета з усіх поетів світу. їй завжди чомусь видавалося... якби вони були знайомі... він не загинув би так. Тут він зустрічав 1841 рік, а вона народилася через тридцять один. Як мало їх розділяє! О! Це тут прозвучало в ньому: "Когда касаются холодных рук моих, с небрежной смелостью красавиц городских, давно бестрепетные руки..." Соломія чомусь була впевнена, що саме тут написав Лєрмонтов ці рядки...
Не перестаючи думати про нього, вона простувала все далі... далі, аж поки не зникав парад і не починалося життя. Вона зазирала у підвальні вікна, з яких бухала пара. В тумані ледь вимальовувалися схилені постаті прачок. Соломія стояла і дивилася. Разом із клубами пари з дверей раптом викотився хлопець років дванадцяти з важким дерев'яним відром і вихлюпнув брудну воду просто в замет, мало не заливши Соломію. Підняв голову, негадано зустрівся з нею поглядом, закляк на хвилину, уздрівши пишно збрану пані, винувато витер носа краєм благенької сорочини і стрімголов кинувся назад.
Замислена Соломія не рухалася. Вона пригадала малолітніх робітників. Кракова, Влодка, який качав нафту у Бориславі. Чи дізнаються вони, як ошукали їх, як обікрали і без того коротке людське життя? Сподівалася, що дізнаються, хотіла бути їм помічною, щоб дізналися скоріше.
Як уже не раз згадувалося, Крушельницька ніколи не стояла осторонь життя свого народу. Його біль віддавався в її серці, а радощами його вона жила. Соломія не заламувала руки над його горем, не рвала на собі волосся, випускаючи з себе тисячі слів співчуття, "застрелитися тільки для того,— писала колись вона,— щоб не дивитися на людську муку, на мою думку, ще поганіше, ніж не признавати тої муки".