Чи здогадувався батько, який вогонь розпалює в тому серці? Можливо, ні. Але Соломія все життя стверджуватиме, що музику і спів любить понад усе. І завжди знатиме, що готова віддати своє серце за них, і нічого вищого в житті не захоче.
— Але ж зимна осінь!..— входила до зали мати, ніби не помічаючи захоплених музикантів. Вона завжди так робила, коли, на її думку, тато і донька забагато грали. Теодора Крушельницька впевнена, що навіть музики забагато — то не добре. За нею, ніби отримавши дозвіл, влітали й інші діти. Крім Антона, який вчився у Тернополі.
— Треба, Амвросію, прикопати горгінії, щоб, не дай бог, не пропали!
— Добре, добре!— лагідно погоджувався батько і клав скрипку.
— То ходімо до кухні на каву,— припрошувала мати. Діти летіли на кухню, хоч каву давали тільки Осипі як
найстаршій, для менших була свіжа, пухка булка з молоком. Та дарма, Солошка любила навіть запах кави.
Аж раптом стукіт. Батько з матір'ю перезирнулися. Гості? О такій порі?
На порозі з'являється материна сестра з чоловіком. Вона рум'яна, спокійна і розважлива. її чоловік виглядає значно молодшим, але теж вельми статечним. Заклопоталася господиня. Каву перенесли до зали. На підвечірок була копчена індичка, винні помідори (тобто малосольні).
Солошка, доки інших дітей відправляли спати, тихенько проскочила до зали і всілася у свій улюблений м'який фотель. Вона так любить розмови дорослих.
Мільова свічка в срібнім ліхтарі поставлена на стіл.
Гості всілися круг нього. Тато скрутив грубу цигарку.
— Прошу, Амвросію, не палити,— ввічливо зауважує мати, і батько з жалем відкладає цигарку.
— А чи вже читали Франкові "Пироги з чорницями"?— спитав Крушельницький.
— Ще ні, ще ні...— защебетала тьотя. Дядько винувато посміхнувся.
— То нічого,— заспокоїв Крушельницький,— сьогодні прочитаємо.
— Краще заграйте, Амвросію,— попросила тітонька.
— А то своїм чином!
Під читання солодко засинає стомлена Солошка; не знати, чи щось із тих слів запало тоді їй в душу, але короткою стала її дорога до Франкового гурту.
Одного дня на кухні перебирали квасолю. Аж вбігла стривожена сусідка:
— Пані імостуню, Гандзюня помирає!
У хаті з дітей тільки Солошка. Мати безпомічно оглядається — нікого взяти з собою. З сумнівом дивиться на Солошку. Зважує і якось тихо, невпевнено:
— Ходім зі мною, Люню.
Вони застали Гандзюню вже мертвою. Паляничка стояла над нею і закривала їй очі. Уперше так близько бачила Солошка смерть. Та дивно, ця смерть не страшила її. Коли Гандзюня жила, вона була страшнішою. Солошка довго не могла заспокоїтися і забути того білого страшного птаха, котрий виринув тоді перед ними на леваді. Зараз Гандзюня не була страшною. Ба вона була прекрасна! Чисте, бліде, як з білого фарфору, обличчя з тоненькими шнурочками чорних брів. Вії такі довгі, аж кидають тінь на півщоки... Ні! Гандзюня за життя ніколи не була такою гарною; якби тут був Влодко, він би потвердив, що тоді, на леваді, вона була страшною. А тепер вона така тиха, така спокійна, ніби ніколи і не плакала, не скиглила жалібно, як птиця: "Ді-ти! Ді-ти-и-и!"
Колись скуйовджене Гандзюнине волосся, тепер розчесане, спадало з лави аж до самої долівки. Солошка ніколи не бачила такого прекрасного чорного волосся.
— Ох, бідна, бідна ти моя дитинко! Нащо ти народилася, щоб так перемучитися і в землю лягти! За що так ти прогнівила господа бога нашого?..— почала приказувати Паляничка.
Солошка відчула, що враз заплаче. Вона потягнула матір за спідницю, і тут її погляд ковзнув по підлозі і зупинився на дрібній, недугою виснаженій руці, що звисала з лавки і торкалася майже дитячими пальцями вичовганої долівки. Отже, мертві не здатні поворушити рукою, значить, сама Гандзюня ніколи вже не підведе руки!
— Мамо!— заплакало дівча.— Мамо, ходім! Паляничка умовкла, взяла Солошку за руку, мати за
іншу.
— Перестрашилося дитя!— сказала Паляничка.— Так, бо страшно, пані, така смерть і в такому віці... Моя смерть уже б нікого не перестрашила...
— Що ви говорите, Паляничко, смерть завжди страшна!
— Не треба від життя багато загадувати... особливо молодим!
І найстрашнішим для Солошки було те, що сонце так само гріло, вітерець тріпотів листячком дерев. Мукала корова на панському подвір'ї... І ніщо не змінилося навкруги від того, що там, під старою вербою, в напіврозва-леній хатинці, на довгій низькій лавці, лежала така гарна, довгокоса дівчина. Від того, що вона вже ніколи не підведе своєї тонкої руки з дитячими пучечками...
Змінилося щось із того часу в душі у Соломії. Думки про смерть переслідували її, а вона, не сміючи і не вміючи розказати нікому про страх, намагалася вистояти в тій боротьбі. Щоправда, вона тоді не знала, що то за боротьба, тільки чомусь почала грати і співати лише тривожні, сумні мелодії. Вночі її мордували страшні видіння. Вона бачила себе мертвою на такій самій низенькій лаві, бачила заплакане материне обличчя і батька на колінах перед іконою... Бог всемогутній і добрий. Чому ж він не врятував Гандзюню?..
Виснажена безсонними ночами, страхом власної смерті, Солошка вирішила знати напевне, чого сподіватися і в що перетворюється людина після смерті.
Якось випадково, коли до батька прийшов дяк, Солошка почула їхню розмову. Той дяк приходив на парафію щодня. Розказував, що нового чувати в селі, і питався, яка робота буде на завтра. Солошка ніколи не дослухалася до подібних надокучливих розмов. Але цього разу сталося так, ніби шукала її душа тих слів.
— ...Панську економку будуть відспівувати... Труна з тілом уже є в церкві...
Накинула шалінову хустку на плечі й вискочила на подвір'я. Ще не знала, що діятиме, а ноги несли до церкви. Вона не думала про те, що робить, наче якась вища за неї сила вже раніш домовилася з її серцем і мозком і несла вперед до розгадки таємниці.
Церква була невеличка, але мала кілька дверей. Солошка увійшла бічним ходом. Усередині нікого не було. По кутках ворушились напружені тіні, через віконце зверху зазирало насторожене темне небо. В центрі біля аналоя, на узвишші, стояла труна, облямована тихими свічками. Солошка підійшла ближче. Вона добре знала економку. Часом у село до них та приводила панського синка Геника, який нудився в самоті, і Соломія призначалась як одноліток йому в товаришки. Він був собі хлопець нічого, сумирний, але такий нудний і млявий, що Солошка, довго не витримавши, тікала від нього на леваду, де на неї завжди чекав Влодко.