— О-о-о! Прошу не турбуватися, я вже заручена, пане Бадені!
Вона так і не назвала його графом. Він був схильний її гру і свою поразку вважати слушною. Але те, що вона заручена,— новина. Він навіть трохи розгубився... Його запитальний погляд смішить Соломію, вона розуміє, що перемогла, і дозволяє собі бути поблажливою. Зникаючи у своїй вбиральні, пояснює:
— З Орфеєм! З Орфеєм, пане граф.
Розділ II
ЗАБЛУКАНІ ЗОРІ. Соломія ще не раз буде в Кракові і завдяки Стефаникові досить близько познайомиться з Пшибишевським та його оточенням. Не можна стверджувати, що їй імпонували гасла подібні до цього: "Не знаємо жодних правил, ані моральних, ані естетичних, не знаємо жодних поглядів; кожний прояв душі є для нас чистим, прекрасним, глибиною і таємницею, оскільки він є потужним; будь-який прояв душі — святий... Художник стоїть над життям, над світом, він є паном над панами... Мистецтво не має жодної мети, а мета — сама по собі є абсолютом, оскільки відтворює абсолют — душу".
Ну що ж: "Художник стоїть над життям..." Цікаво... Але той, хто стоїть над життям, не може знати, що там діється у тому житті і що для нього він сам нічого не значить. Отже, нема різниці — стоїть він над життям чи його взагалі немає. Якщо вона — співачка — поставить себе над життям, а це означає і над людьми, для кого ж тоді буде співати,— хіба для себе! Ні, це швидко набридне. Часом вона не могла збагнути — чому з'явилися, ні, чому з'являються такі проблеми? Своїми роздумами ні з ким не ділилася, відчувала, що за простотою ховається поки що незбагненна глибина. Ще має пройти час, ще має вона багато побачити й осягнути, щоб зрозуміти літературну й людську феєрію, яка розігралася навколо Пшиби-шевського, і ту характеристику, яку їй дав Франко. "Із слов'янських країв найновша літературна мода декаден-тизму і імпресіонізму знайшла найподатливіший грунт у Польщі. Се досить натурально. Ся мода найбільш аристократична... А шляхетській польській суспільності (шляхта головний консумент літератури в Польщі) сего і подавай. Досить уже її наполошили брутальні натуралісти та радикальні хлопомани, досить їй натикали під ніс неотесаних мужиків з їх вічною нуждою та жолудковими питаннями. Надоїли їм уже й голосні патріоти з вічними покликами про вітчизну. Людям, котрих життєві ідеали хитаються між Монако, паризькими кокотками і англійськими огерами*, давно вже хотілося мати літературу, відповідну до тих ідеалів. І вона дійсно впору народжується".
...А Пшибишевський не вгавав. Із Кракова надходили все нові гасла про культ плоті, про статеву пристрасть, які є найвищими проявами незалежного "абсолюту — душі" (терміна "сексуальна революція" тоді ще не було).
* Жеребцями.
Була ще одна обставина, що спричинила цікавість Соломії до молодих декадентів. Що ж, пустившись у нове життя і нові духовні осягнення, вона пильно розглядалася в пошуках підтвердження своїх прагнень. Знаходила їх у долях інших жінок, а водночас не закривала очі й на те, що могло відстрашити. І відстрашило б, аби не егоїзм юності який допомагав бачити тільки їхні досягнення, що певно не оминуть і її. А їхні болі? Ні, вона буде обачніша, і болі обійдуть її. Приблизно так думала Соломія, помічаючи те, що неможливо приховати, а саме: всі жінки, яких вона знала, були нещасливі в особистому житті. Про Габрієлу
Запольську ми вже згадували, життя Наталі Кобринської, Софії Окуневської-Морачевської також не було для неї таємницею. Дещо знала від Фаусти Креспі і про життя Елеонори Дузе. А Софія Ковалевська? Хіба оце писала щаслива жінка: "З усіх кінців я отримую гратуляційні листи, і по дивному глуму долі, ще ніколи не відчувала себе настільки нещасною, як тепер. Нещасною, як собака, ні, я думаю, що собаки не можуть бути такими нещасливими, як люди, і особливо, жінки".
Нещасливі Щасливі Жінки! А Дагни Пшибишевська? Уособлення трагізму! її постать захоплювала Соломію і бентежила незбагненністю свого життя так, як колись бентежила Марія Вісновська незбагненністю своєї смерті.
Дагни Пшибишевська — жінка з норвезького грунту, емансипантка, так би мовити, з перших рук! Чому вона стала дружиною Станіслава Пшибишевського!? Людини талановитої, але аморальної в найпростішому значенні цього слова, хворої, без жодних гамульців. Як же вона — така красива і талановита — віддала себе такому. Можливо, власне, в цьому і полягав отой трагізм, який так тонко відчула Соломія.
Ібсен був кумиром жінок, подібних до Дагни Пшиби-шевської. І як же трагічно помстилося життя на жінках, що носили на собі маску Гедди Габлер, і як же сильно позначився на них отой зловісний вплив! В такому випадку важливо не те, що хотів сказати своїм твором Ібсен, а те, чого шукали в ньому жінки, подібні до Дагни Юль.
Найсильніше прагнення, яке має героїня цього твору,— це прагнення влади. Над чим? Над ким? "Мужність — це життя сповна,— говорить вона і... розуміє цю повноту досить просто:— Аби хоч раз відчути смак влади над людиною". Той хто досягне такої мети, може потім раз у житті зробити один гарний вчинок. Який же вчинок мала на увазі героїня? Це легко вичитати з самого твору. Коли Елерт шантажує Гедду, вона говорить йому: "Я у ваших руках! Я залежу від вашої волі і сили. Я невільниця! Ні, я цього не витримаю! Ніколи!.." Вона вибігає з кімнати. Чути постріл. Так от що мала на увазі Гедда Габлер, говорячи про єдиний гарний вчинок у житті. Подальша доля Дагни тільки підтвердить ці здогадки.
Так, вони були зовсім різними: Дагни, яка сповідувала вічну жіночість, вважаючи себе інспіратором чоловічого духа і творчості, і яка справді стала довічною музою Мунка, прокляттям Стріндберга і нещасною жертвою
Пшибишевського; Дагни, яка прагнула бути "царівною у царстві кохання", як колись писала вона в одному із своїх творів, і Соломія, яка вірувала в працю як в єдине призначення і щастя людини.
Все це стане зрозумілим значно пізніше, а поки що "Молода Польща" дискутувала, галасувала і пила по кав'ярнях, бридилася "міщанством" і доводила свої амурні справи до величезних розмірів, "часом за марний жест розплачуючися життям". До речі, в ті часи, коли ще не було боксу і футболу і коли до літературних творів ставилися як до існуючої реальності, краківські кав'ярні відігравали особливу роль в артистичному житті. Кожен мав свою улюблену кав'ярню, кожен знав, де чий улюблений "локаль", і всі знали, де та коли кого можна знайти. Там зрання й до пізнього вечора вирувало життя. Існував такий жарт: один завсідник говорить кельнеру: "Це місце, проше пана, зайняте. Я тільки забіжу додому на кавичку".