Стефаник дивився на неї співчутливо і тепло.
— От бачите, яка я нещасна, десь мені мусить таки бути погано.
Підставляючи до неї ближче склянку з теплим чаєм, Стефаник вів своє:
— Бачте, забігли ми в кав'ярню, бо надворі дощ, як із цівки, а нам нема біди... Аби-то було в селі і я когось зустрів дорогою, то мусів би сказати:
"Слава йсу! Ет, то-то вцідило, як з коновки, коби хоть чисте!"
"Сохрань, господи, лише від граду, а ви звідки?"
За схованок мусів би-м щось і далі говорити: може, за соціалізм і дрібну власність, може б, говорив із ґаздинею, що сьогодні жити — каміння гризти...
І знаєте, Солохо, перед душею, перед цілим мною станула драма муки із змученими людьми в ролях. Пішов я далі. Бачу, напереді босий хлопчина підняв хрест угору. Ледве ноги волочить за собою, але на зеленкуватім єго лиці можна прочитати гордість. Несе хрест, веде похорон — головна роль. Далі йде чотири хлопчики, все по два в двох парах. Несуть труну на дручках. Оббивають хлоп'ята босі пальці по твердому камінню. Помучені. На труні віночок жовтих чічок. Бідний віночок, бідні цвіточки! За труною іде кілька бабів з вазончиками в руках. Бідні рослини, бо листя в маю мають жовте. Бідні, помучені руки на тих ва-зонках. Змучені проводжають одного замученого в землю сиру. Бідні помучені!..
Змучений і я, тож іду за своїми. Та одна баба каже мені забиратися і не робити сміху з їх похорон. Я відійшов, бо баба добре знає, хто змучений, а хто незмучений. А я, дивіться, оббріхував себе і мав за змученого. А от баба каже, що ролі для мене в тій драмі нема! Христос змучений, бо людей спасав, хлопчики — мученики нашого ладу, баби — вони мучениці, бо народили мучеників, а звідки я тут взявся! Хотів бути мучеником, не потерпівши мук? Та й заболіло моє сумління...
— І моє серце,— відізвалася сумно Соломія.— Але врешті інтелігенція мусить щось зробити для свого народу.
— А,— презирливо махнув Стефаник рукою,— я не люблю українську інтелігенцію. Для неї я не маю серця.
Писати для неї не буду. Не можна любити те, що народилося п'ятдесят років тому і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу...
Я люблю мужиків за їх тисячолітню, тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За те, що вони є, хоч пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них буду писати і для них...
Буду писати для своїх приятелів. Хочу їм подобатися. Хочу їм заплатити за те, що вони мої приятелі. Кожна моя новелка — подяка для них...
Ніхто із Соломіїних приятелів і однодумців тих років не говорив так просто і чітко про найскладніше.
— Для мене кожний літерат, що "змагається повисшити уровень політичний, артистичний і науковий" нашої інтелігенції, дуже смішний. Складочки, товариствечка, жебра-нинка, літературка і т. д. Може бути, що ці маловажні речі оправдані і мають будучність, але для мене вони бридкі... Наші газети і література — то легонька потравка для "молоденької інтелігенції". Роди, славні на Русі — Окуневські, Кобринські, Озаркевичі — се паршивство в рукавичках. Бридке. Дуже може бути, що я помиляюсь, але тому, що я окрайця серця для сеї касти не маю.
— Але ви, як митець, мусите щось робити для неї! Щоб вони змінилися!
— Чому я не стараюсь змінити інтелігенцію? Питання практичного чоловіка. Тому, що мені не хочеться бабра-тися у препаруванні легкої страви. То, можна сказати, блуди інтелігенції, в єї очі я скажу.
Про що тільки не балакали вони того вечора, чим тільки не ділилися...
— Боже мій, як темно у вашій душі, пане Стефанику.
— Бо я, панно, пустив свою душу в народ... і там вона почорніла з розпуки.
А коли вони вийшли, надворі стояла ніч, вони ніби не помітили її, і Стефаник все оповідав про своє дитинство.
— А батько завіз мене до міста у школи, казав: паном будеш. Отут не одну сльозу я рукавом обтирав. Паничі і вчителі збиткували замурзаного мужика...
— І що було потім? — тихо по паузі питалася Солошка.
— А якось передали мені, що мати приїде до міста олії бити. Забув за все, жду... Сиджу коло мами, ладно мені, а за школу забув...
У місячному світлі чіткий профіль Соломії, біла рука її з легкими пальчиками на темній натрудженій руці Сте-фаника.
— За потрачені години нелюдський вчитель покарав мене вісімнадцятьма палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався. Перший раз я почув руку "справедливості".
— І то безневинно! І його не покарали! — скрикнула Солошка.
— Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пішла правди шукати — і вчителя перенесли.
— А за що ви були в арешті минулого року, мені Труш сказав?
— А я пантрував, аби мужицька правда стала на верхи, а панська пішла до преісподньої...
— Пане Василю, хіба вас нікому було захистити?
— Е-ге! — всміхнувся ласкаво, тепло.— Феміда мого тата, моїх рідних, моїх учителів — була сліпа, тільки мати ставала в обороні моїй, і не лише моїй — бо Феміда її видюча...
— А мати знала, що ви в арешті?
— Вона тепер умирає, бо дитина її гниє в неволі, і їй встид, Феміда ж ясно бачить, що соколик її правий.
Соломія торкнулася гілочки, і з десяток крапель нічної роси скапнули Стефаникові на руку. Соломія задивилася на ті нічні сльози, які іскрилися в світлі, що падало з вікна, і почала читати:
І чого ж ви впали, роси
Холодні? Ми ж і так вже голі, босі
Й голодні. Мало сліз нам тисне горе
На очі?
І пощо ж нам ще тих срібних Сліз ночі?
— Я колись прочитав мужикам ці вірші. Слухали з такими ясними очима, а потім питаються: "А то хто співає таку співанку?"— "Та одна пані написала",— кажу я.— "Ей, де то паня, не може бути, аби то паня написала!"
Соломія втомлено провела рукою по очах, ніби хотіла витерти сльози. Стефаник узяв ту руку, приклав до щоки, поцілував. І Соломія сказала:
— Той світ артистичний, знаєте, лише зверху такий пре-лесний видається, а торкнутися глибини аж лячно! Така безконечна погань, бруд. Найпідліші спекуляції та не-придумані звірства — все то знаходиться у театрі. Треба великої відваги або мого замилування в музиці, щоб пуститися в ту пітьму.
— Сумний час настав, бо ніхто не хоче признавати ні грішника, ні праведника — всі люди.