— Нєстети, гайдамаки?
— А ніц, то гратулюйон млоду сьпєвачку Крушельніцку.
— Цєкаве...— роздумував хвилину обиватель, а потім, оглянувшися, чи не чує жінка, додавав:— Муше пуйсць...
Соломія сиділа в кареті мовчки, наче гук і гомін навколо зовсім її не обходили.
— Чи ти задоволена? — шепнула їй збуджена Оленка.
— Не знаю,— відповіла Соломія й заплющила очі.
Соломія казала правду, вона справді не знала, чи була задоволена своїми успіхами. їй все здавалося, що докладено ще мало сил, мало прочитано, замало грунту під її ногами. Та успіх окрилював її, додавав сили зробити свої виступи ще вартіснішими.
Краків їй сподобався. Кожного дня об одинадцятій ранку виходила вона прогулятися на Плянти, прислухаючися до мелодій маріацьких дзвонів, діставалася до ринку, де могла спостерігати щоденне життя краків'ян. Після спектаклю її часто провідували різні люди.
Одного разу хтось постукав так несміло-несміло... На порозі стояло двоє. Один білявий, із хвилястим волоссям, другий похмурий — циганкуватий. Обоє вищі середнього зросту.
— Добридень! — так чемно, як діти, привіталися.
— Добрий вечір! — усміхнулася Соломія.— Сідайте. Ви з Галичини?
— Нас прислав до вас Павлик...— похмуро почав циганкуватий,— казав: ви наша землячка... А тут така пані... як царівна! — сказав і всміхнувся, і все обличчя йому наче розвиднилося. Став одразу своїм.— Я — Стефаник Василь, студент медицини, а це Труш Іван, учиться на маляра...
— Але ж сідайте... Я зараз сестру покличу, бо десь вона тут, у театрі...
Вони трохи посиділи, побалакали, а потім гості запросили дівчат до кав'ярні.
— Ходімо,— наполягав Стефаник,— не пожалкуєте. Краківські кав'ярні — то зовсім особлива частина міста... її так само треба знати! Все суспільне життя зосереджено в них, і вони так само, як суспільство, діляться на класи.
— Як це? — зацікавилася Соломія.
— Кожен клас, тобто група людей, має свою кав'ярню... От наші з України збираються у кав'ярні Кіряка...
— А ваш клас,— засміявся Труш,— артисти ходять до Турлінського в ресторан "Під павичем"...
— Правда, тепер,— втрутився знов у розмову Стефаник,— частина ваших колег перенеслась на вулицю Флоріанську до "Міхалкової ями"...
— А до якої ями ви запрошуєте нас? — розсміялася і собі Соломія.
— Вас, панно Солохо,— віднині Стефаник називатиме її тільки так: Солошка, Солоха,— не можна водити до жодної ями, вас треба возвеличувати, і тому ми запрошуємо вас До кав'ярні "Павич".
— Але ж, Василю, там засідає Пшибишевський.
— Нічого, подивимся на нього. До речі, я вже давно збираюся зазнайомитися з ним. Кажуть, він багато п'є і в алкогольнім екстазі пише, потім, знесилений, б'є, що бачить у хаті, свариться з жінкою.
— А жінка в нього дивна особа!
— Гарна?— зацікавилася Оленка.
— Та, знаєте,— зніяковів Труш,— це щось таке, що не дається до окреслення: гарна — негарна... Це набагато складніше... її любив і малював норвезький художник Мунк.
— А, знаю,— пожвавішала Соломія,— я колись читала про його виставку в Берліні. Там була ще ця незвичайна картина... як же... ага... "Мадонна".
— Ну, це вже не моя тема,— махнув безнадійно рукою Стефаник,— мене дратує такий живопис.
— Він не може тебе дратувати,— розсердився Труш,— це справжнє мистецтво. А справжнє...
— Можливо,— примирливо буркнув Стефаник,— можливо, воно і справжнє, тільки якесь безвстидне.
— А хто такий Пшибишевський?
— Польський літератор-декадент, а навколо нього багато молодих поетів, які назвали себе "Молодою Польщею".
— Так ось,— вів далі Труш,— картини Мунка не без-встидні, а страшні, вони створені всі в одному психологічному ключі — трагічного сприймання світу. Це не без-встидство... це його право бачити світ таким, як він здатний бачити і відтворювати його.
— А мене,— заводився Стефаник,— не обходить його світ...
— Вибачте,— кинув Труш дівчатам,— тебе ніхто не примушує дивитися Мунка, він тобі не подобається, прошу... але це зовсім не значить — через те, що він тобі не подобається, він мусить зникнути. Кожен художник відтворює певну іпостась людства...
— А відтворюючи її, він її пропагує... пропагує навіть тим, хто його не сприймає.
— То, може, ти пристосуєш світ до свого розуміння замість того, щоб своє розуміння припасовувати до нього?..
Баталія розгорялася. Соломія зрозуміла, що ця розмова має під собою давні підвалини.
— То, може, ми все-таки підемо до кав'ярні? На жаль, я мушу дотримуватися режиму і довго не зможу з вами бавитися. А поки ми будемо йти, ви, Іване, розкажіть нам, що там такого надзвичайного в картинах Мунка?
Поки Соломія з Оленкою збиралися, Труш усе говорив, говорив, упевнений, що тепер Стефаникові буде незручно його зупинити.
— ...Мунк не мав собі рівних у майстерності використовувати експресіоністичні властивості гравюри. Незмінно притаманні графіці риси — чорний контрастний контур, абстрагований колір, площинність зображення та багато інших—дозволили йому показати предмети в несподіваному аспекті і надати їм тієї гостроти і напруженості, що вражає глядача...
Того вечора Соломія вперше побачила Дагни, дружину Пшибишевського. Вона нагадала їй квітку. Така вона була струнка і ніжна... злотокоса, з очима світлими, загадковими. Вона сиділа єдина серед чоловіків, спокійна, врівноважена і дуже мудра, як видалося Соломії.
— А чи не завітати нам до них у гості,— звернулася раптом Соломія до Стефаника,— тим більше, що він нас щойно запросив?
За кілька тижнів Стефаник писав у листі до приятеля: "Я тепер у свіжім світі — за кулісами. Співає в тутешній опері Крушельницька, наша землячка, як Павлик називає сю паню, і через ню я дивлюся на те, що намено його "за кулісами". Світ дуже ладно урядив, що замкнув куліси "за кулісами". Сама землячка має прекрасні голосниці в горлі і розумне лице. Долішна губа трохи звисає, та єї з сим до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив її. Бояв би-м ся, аби не зійти на занадто утерту дорогу".
Соломія листується з Павликом, запевняючи його у своїй рішучості досягти вершин мистецтва і не забути свій обов'язок перед рідною землею. Сповіщає йому про успіхи, і жодного слова про нові знайомства, бо не має звички сповідатися. На його запити відповідає вже делікатніше, ніж колись: "З гори прошу, щоб Ви вибачили, що не стану багато писати, тому не дам відповіді на Ваші останні листи. Не для того це роблю, аби викрутитися від Ваших питань, але просто тому, щоб не наробити якоїсь путаниці, ви знаєте самі, як я тупо висловлююся. Залишаюся, однак, з тим переконанням, що поволі, як кажуть, і я вийду в люди, тоді і виправлюсь, геть Вам все розкажу, що лише зможу, і відповідати Вам буду на все".