...От Вам би прочитати "Что делать?"— роман про жіночу справу... Тепер уже в Росії виросли з того, а все-таки Вам було б цікаво пройти крізь той золотий дощ блискучих думок про жіночу справу. "Что делать?" повинно бути в бібліотеці... а у Франка буде певно".
Настав час нагадати шановному читачеві, що цьому зближенню російської, української і польської культур найбільше сприяла діяльність декабристів, яким адресувалося гасло революційного єднання: "За вашу і нашу свободу!" Пізніше його підхоплять Герцен і Чернишев-ський. "Ходімо ж разом,— писав Герцен,— і хай нас супроводять лайки диких і вузьких націоналістів з обох сторін". Підтримуючи Польське повстання 1863 року і вважаючи його початком визволення народів Росії, Герцен водночас виступав проти зазіхань частини польських керівників повстання на українські та білоруські землі, говорив про фальшивість тези про "історичну Польщу". І тому він обстоював долю трудящих України: "Що ж це буде за крок до їх звільнення, коли, знімаючи царські кайдани, їм скажуть, що вони повинні належати Польщі?" І далі: "Розв'яжемо їм руки, розв'яжемо їм язик; хай мова їх буде зовсім вільна, і тоді хай вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папєж — до вас або, якщо вони розумні, протягнуть нам обом руки на братерський союз і незалежність від обох". Своїм ставленням до Польщі, до Польського повстання О. І. Герцен, за висловом В. І. Леніна, врятував честь російської демократії.
З поширенням у Галичині соціалістичної пропаганди, від перших процесів над соціалістами у Львові, поширилася і цікавість до передової російської літератури, яка, безумовно, прислужилася до пробудження політичної свідомості галичан. Чималу роль у розповсюдженні її відіграв і М. Драгоманов, суспільно-політичні погляди якого не завжди були послідовними, а інколи і суперечливими. "Я составил план,— пише Драгоманов у "Автобиографии",— распространить в Галиции украинское направление посредством русской (великорусской) литературы, которая своим светским и демократическим характером подорвет в Галиции клерикализм и бюрократизм и обратит молодежь к демосу..."
Така мета і прогресивна діяльність дала підставу Драгоманову в тій же "Автобиографии" стверджувати: "Смело могу сказать, что ни один московский славянофил не распространил в Австрии столько "московских" (русских) книг, как я..."
Павлик, як друг і соратник Драгоманова, теж немало прислужився цій справі. Його любов до всього передового російського виявлялася і в тому, з якою послідовністю і постійністю він направляє мрії Соломії про співацьку долю в бік Росії. Обіцяє їй допомогу: "В мене є знайомі в Києві, Москві й Петербурзі,— такі, що могли б тим занятися".
Пізніше, коли вона буде лаштуватися у Францію, він звернеться до неї з проханням у справі Тургенева. "Мушу Вам написати про одну сумну-пресумну річ. Як, може, знаєте, Тургенев любив артистку-співачку Віардо-Гарсія і жив із нею до самої смерті. В Петербурзі була чутка, що папери Тургенева Віардо передала покійному Драгоманову, віце-президент Академії наук просив жінку Драгоманова відпродати йому ті папери, коли вони є... Відповідь Людмили Михайлівни страшна. Ось вона: "Не глядючи на великі старання, на те, що М. П. (Драгоманов) обертався до всіх, до кого можна було, Віардо не дала нічогісінько, і де вона все поділа — єдиний бог відає. А як ми були в літі 1894 року на селі коло Парижа, то їздили з М. П. в Божівіль, де була вілла Віардо і хатка Тургенева, хотіли побачити місто, де Тургенев жив і помер, але нас навіть не пустили навідатися до тієї хати, бо Віардо продали віллу з хаткою, і там жили якісь французи — багачі, котрим ніякого діла нема до пам'яті такого чоловіка, і вони не люблять, щоб їх безпокоїли. Постояли ми з М. П. коло хати консьєржки при вході, заплакали, М. П. підняв каштан (діло було в кінці сентября) і дав мені: "На тобі, хай буде споминка, що ти була на тому місці, де ходив великий чоловік". От тільки каштан і єсть у мене, більш нічого немає. Не пожалувала Віардо пам'яті такого чоловіка — хоч би хатку його не продала. Невже ж таки вона не мала з чого жити? Боже мій! Боже мій! У мене серце розривається, коли подумаю, що колись треба буде покинути ту хатку, де мій дорогий жив і вмер!"
Дружина Драгоманова колись так само була артист-кою-співачкою, і навіть цим користається Павлик для виховання Соломії, коли пише їй: "Ось вам і різниця між артисткою українською і чужоземкою!" І далі, вертаючися до справи з архівом Тургенева, просить Соломію: "Може, Вам доведеться... бодай узнаєте, чи вона не знищила тих паперів і де вони? За яку ціну можна їх добути? То зробіть ласку, напишіть мені. Не було б Вам кращої рекомендації в Росії, і Ви, певне, дісталися б у Петербурзьку оперу".
Дбаючи про політичне виховання співачки, Павлик знайомить її з давньою працею Франка, яку він написав із метою пропаганди серед робітників — "Катехізм економічного соціалізму". Ця брошура була написана у формі питань і відповідей. Наприклад, перше запитання — що таке соціалізм? Франко писав: "Соціалізм — це змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке вбожество, запровадити справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал, себто грунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, а так само усяка сировина, замість бути приватною власністю кількох людей, має перейти у власність загалу".
Соломія старанно вивчала роботи такого типу, а Павлик знову сповіщає: "Я власне нині післав Вам на руки сестри Емілії російський переклад Ерфуртської програми, щоб Ви знали, що таке німецька соціал-демократія".
Він посилає їй Мопассана, "Явления жизни в мертвой природе" Ферреро, пояснює незрозумілі або важкі частини. Намагається викликати Соломію на дискусію про твори Толстого, цікавиться її враженням від "Крейцеро-вої сонати", "Війни і миру". І тут же нагадує, що "История музыки", видана в Росії, є "першою історією музики, написаною новим науковим способом. Ви б її прочитали Бажанському — то б йому відхотілося писати свою історію музики..."