Отак збігали дні за днями, аж прийшла відповідь зі Львова. Галицький сейм відмовив у допомозі, і це вже не вперше. Соломія не розгубилася, а роздратувалася: "Допомоги з сейму я не дістала ані півнового... Та й, може, ліпше обійдеться без панської ласки, потім випоминали б сто літ, а я однаково тими пару сотиками була б не обібралася".
Треба обійтися, але як? Уже вкотре Соломію виручає щасливий випадок.
Міс Александер, як завжди, запросила Соломію на прогулянку. Вона звернула увагу на її невеселий вигляд. Можливо, просто в людини нема настрою. Але розмова з Соломією насторожила міс Александер.
— Чи вам приємний ваш аскетизм, Соломіє?
— Я погано розумію, про що йдеться, оскільки я далеко...
— Ні, ні, я маю на увазі ваше таке, як би то сказати, дуже вже спеціалізоване життя. Точніше, чи прагнете ви особистого щастя? Як на мене, весь жіночий рух полягає в тій помилковій думці, що емансипація додасть радості, щастя... А ви як?
— Я відповім ще точніше. Я прагну співати, то, значить, прагну до своєї праці. Моє щастя в ній.
Вони помовчали. Соломія взагалі ніколи не починала говорити перша, а англійка не знала з якого краю почати.
— Мені сказала Джемма, що ви дуже часто ходите в трапезну, до фрески Леонардо. Вам вона подобається?
— Там все, як у житті... Друзі, вороги... байдужість і приреченість...
Міс Александер залишилася незадоволена розмовою і незабаром, зустрівши Беллінчіоні, поскаржилася на Соломію, поцікавилася, чи та часом не захворіла. Джемма розповіла про катастрофічне матеріальне становище Кру-шельницької. Міс Александер вжахнулася:
— Бідна міс Саломеа! Такий голос, і ніхто не хоче допомогти!
Джемма не могла пояснити міс Александер, що допомоги, про яку говорила англійка, Крушельницька не мала де взяти.
Того вечора міс Александер завітала до Соломії і запропонувала їй свою поміч. Співачка згадує: "Міс Александер, почувши мій голос і довідавшись, що я не маю за що довго оставатися в Мілані, постановила мене своїм коштом довести до цілі. Я зразу, розуміється, зраділа на таку пропозицію не тому, що знайшлася подібна особа, але просто тому, що я маю якусь вартість у людей. Гірко було мені годитися на цю жертву з приводу моєї гордої натури, але переконавшися, що, відкинувши помічну руку міс Александер, сама потерплю і її болісно уражу, я згодилася на той дар тимчасовий (бо хоч міс Александер багата і не хоче чути про те, що я мала відплатити їй той борг), я ж тільки потім зрозуміла, що при першій нагоді зверну їй кошти, понесені на моє образования в музиці. От бачите, яким я чудом змогла бути тут через півроку...
Ви мене розумієте, що я не можу бути довольна з того, що живу на чужому кошті отут, але що мені, бідній, робити! Не досить боротьби з людьми, то ще й самій з собою треба боротися, бо в мене така вдача нещаслива, що я не терплю нічиєї ласки".
Радість радістю, а чужа ласка таки отруює життя. Хоч міс Александер, здається, щиро зацікавилася Соломіїним навчанням. Ще довгі роки потім ця жінка слідкуватиме за життям і кар'єрою своєї улюблениці. Соломія Крушельницька ніколи не дасть їй приводу шкодувати про свій благородний жест.
Уже тоді слава про Соломіїні успіхи добігла Львова і Праги, і на літній сезон співачка хоче кудись заангажу-ватися, аби заробити трохи грошей. Двадцять другого квітня вона пише Павликові: "Батько мені писав, що приїде до мене, бо в Празі та у Львові замовляють мої виступи в театрі. На тій підставі я до вас писала, що не зістанусь тут довше ніж до п'ятниці".
Та з Прагою ще не було певної домовленості, а Львів поставився до молодої співачки так холодно й зневажливо, що Соломія не могла прийняти запропонованих їй умов. Маючи велику повагу до чужої праці, вона ніколи в житті не допускала приниження свого труда і своєї особи. Мала підстави цінувати і те, й інше. Тому поїздка додому, незважаючи на гаряче бажання Соломії побачитися з родиною і близькими людьми, тоді не відбулася. Соломія відмовилася від ангажементу, бо "переконалася, що дирекція Львівського театру забагато від мене вимагає. Через те вирішила залишитися в Італії аж до того часу, доки такі брехачі, як пан Шмідт (директор театру.— В. В.) не зважаться так легко критикувати мене. Він, бачите ви, хотів би, заки мене заангажує на початкові виступи, чути, співаючи кілька раз в театрі задурно. Скажіть самі, чи можу я свою працю так легковажити?
В усякому разі, я на літо поверну додому, але ще не зараз, бо тут маю максимум роботи".
Та ось за кілька днів по тому в Мілан приїхав батько. Він привіз від дирекції Львівського театру нове запрошення, в якому контракт підписувався без попередніх умов. Але Соломія відмовляється. Не знати, що спричинилося до відмови. Уражене самолюбство? Скоріш небажання переривати студії, які так гарно проходили. Та й Фауста Креспі проти. Батько наполягав — Соломіїне "ні" звучало ще більш рішуче.
І тоді батько в розпачі мусить їй зізнатися, що єдина оборона і надія всієї родини, брат Антін, важко захворів.
— Не розумію,— каже різко Соломія,— як то захворів?..— І вже стишено:— Коли захворів?.. А що лікар?
— Треба лікувати,— гірко зітхає батько,— треба, і мусимо, тільки надарма те лікування, Соломієчко, надарма!
— А що ж трапилося, татунцю?
— Смертельно захворів Антін, мати про це не знає... Та хіба зважиться хтось їй сказати? Грошей не маємо ніяких, борги за душу беруть. Вже і не знаю як, Соломієчко, бути, тільки ото надія на тебе. Якби-то заробила тих кілька сотень за літо... Підтримати родину, бо Антін лежить у клініці, а за неї платити треба...— Батько заплакав.
У Мілані, в чистій Соломіїній кімнаті, сиділи собі при столі двоє людей, ладних небо прихилити одне одному. Життя знову заганяло їх у кут, і вибитися звідти міг тільки молодший. Але старий знав, скільки-то коштуватиме сил, і плакав. Плакав старий батько від горя, і, може, вперше розгубилася Соломія.
Частина четверта
ЧИСТИЛИЩЕ
Мов лебідь, розпростер він два крила, Провів нас обережно за стіною, Що грізну кручу колом обнесла. Змахнув пером по лобі й наді мною, "Блаженні плачущії, з їх-бо сліз,-Він мовив, радість їм зросте спокою".