У її вразливій уяві малювався образ величного князя-лицаря, який плечима підпирає гори, а вона, маленька, стоїть біля нього, майже невидима, як пташка. Він не звертає на неї уваги, а вона не боїться його — він свій, і вона йому своя.
Часом мандри заносили її до Успенського собору, і там, під високою аркою, вона ледве вичитувала таємничі слова: "Царь Московский Феодор бысть благодетелем..."
А перші відвідини театру! Захоплена, розтривожена сценічним життям, Соломія не могла довго заснути, пригадуючи все, що бачила, приміряючи до себе бачене і мріючи... мріючи... мріючи.
Театр! Ось де все буває так, як людині хочеться... Там, тільки там було все, чого потребувала її юна душа,— гра і казка... їй хотілося туди. Жити там, і щоб життя це бачили всі, і щоб казали: "Ви бачите, як грає ця прекрасна дівчина? Яке прекрасне життя!"
Такі мрії відійшли разом із дитинством, але думки про театр як про найсвітліше і жадане для себе місце на землі залишилися.
Тепер було не до мрій. Треба було діяти. Досвід, набутий під час перебування "на мазурах" у сестри, примушував діяти рішуче.
Документи в консерваторію відвіз Антін, і Соломія перебувала в сестри до початку занять.
До Білої більше не поверталася. На плітки та поговір звертала уваги менш за все. Жаль було тата, рідних — за віщо ж їм терпіти од ревнителів старосвітських чеснот? Зенона ніколи не згадувала. Ні добре, ні зле. Врешті-решт він був звичайним поповичем. Незабаром одружився, незабаром якось і помер. Єдиним наслідком його сватання стало те, що після нього жоден попович тепер не підступався до дочок Крушельницького. Жодна дочка відтоді не віддалася за священика.
Пригнічений, оповитий незбагненністю стан, що було охопив її, відлетів і не повертався. Натомість зріло переконання, що ніхто інший не зможе її зробити щасливою, доки вона не знайде власної долі в самій собі, доки не відчує повноти існування в самому житті.
Трапилося так, що коли Осипі надійшов час пологів, у домі не було нікого, крім Соломії. Перелякана зойками породіллі, Соломія все-таки зробила все, що потрібно. Вона допомагала зі спокійним виразом обличчя, щоб не тривожити сестру. І тільки вночі, в лихоманці від пережитого, вона нишком плакала.
Ті місяці, що прожила вона "на мазурах" в Осипи, відкрили їй більше, ніж кілька років у батьківському домі. Допомагаючи сестрі по господарству, вона щодня грала на фортепіано, а ранками виспівувала вправи для голосу. Вечорами, коли повертався з роботи сестрин чоловік, Соломія часом до пізньої ночі засиджувалася з ним за чаєм на маленькій відкритій веранді. Розмова точилася неспішна, головним чином про сучасну літературу, музику. Особливо любила Соломія слухати розповіді Бандрівського про Івана Франка. Дуже часто вони читали його оповідання, поезії. З цих розповідей Соломія вперше почула про Михайла Павлика — поборника соціалістичної пропаганди між робітниками та селянами, про його виступи на захист жіночого руху і про активну учасницю цього руху Наталю Кобринську.
У Соломії голова йшла обертом: отже, Кобринська не тільки для себе захотіла відвоювати право на те, щоб займатися улюбленою справою, право самій визначати свою долю, але є і виразником якогось жіночого руху? Це надавало Соломії впевненості у власних вчинках, більшої ваги її рішенням і допомагало краще усвідомлювати мету.
Бандрівський розповідав їй і про новоутворену партію радикалів, на чолі якої стояли Іван Франко і Павлик. Громадське життя тогочасної Галичини ставало для неї зрозумілішим. Природний розум Соломії не вдоволь-нявся фіксацією окремих фактів, класифікував їх, узагальнював. Національний розбрат, особливо характерний для багатої верхівки, приводив її інтуїтивно до розуміння класових взаємин у суспільстві. Соломія, пізнаючи світ, що її оточував, приходила до ліпшого розуміння себе. Вона хотіла мати в житті все, що призначено людині на цьому світі, бути, як всі люди... але вчитися вона бажала так, як мало хто бажав.
Відсидівши добровільне заслання, восени вена повернулася до Львова, який цього разу видався їй холодним і непривітним. У день приїзду перш за все вона пішла з батьком до консерваторії. Дорога була недалека, через ощадливість вони зупинилися у брата Теодори Крушель-ницької. Він мешкав поблизу площі святого Юра, але поки не було офіційного документа про прийняття Соломії в консерваторію, доти не варто було шукати іншого притулку. Вони мали рацію. Бо коли дівчина прийшла з батьком до консерваторської канцелярії, серед тих, кого допустили складати іспити, Соломії Крушельницької не виявилося.
Повернувшися спиною до списків, Соломія так глянула на батька, що старий перелякався, стільки в тих очах було розпуки.
Відвідини начальства так само нічого не дали: "Документи прибули запізно, і цього року вже немає жодного шансу",— відповіли їм. Залишивши дочку в довгому коридорі Театру Скарбка, де тоді містилася консерваторія, батько пішов шукати правди... Соломія у вікно дивилася на метушливих перехожих, на кав'ярню по той бік вулиці, до якої весь час заходили люди, на молоденьку дівчину, яка заздрісно заглядала у вікна кав'ярні.
Вона запізнилася! Господи, яка фатальна дрібниця! Запізнилася, і все! Піде в покоївки, а до Білої вона не повернеться! Ніколи! А що ж все-таки робити?..
Згори долітали звуки фортепіано, чувся веселий цокіт черевиків по сходах. Соломія навіть не оберталася. А потім почувся спів... Вона прислухалася... напевно, з другого поверху... Ледве відхиливши обважніле тіло від підвіконня, вона наче уві сні почала підніматися широкими сходами, прямуючи на той далекий голос. Він привів її до потрібних дверей і раптово замовк. Соломія зупинилася: "Може, там, за дверима..." Спів почувся знову,— Соломія зітхнула з полегшенням.
Трохи пізніше двері відчинилися, на порозі стала молода дівчина, весело всміхаючись і дякуючи чоловікові, що проводжав її до дверей,— називала його "паном професором". Вони побачили Соломію і замовкли, дівчина, зробивши кніксен, зникла. А професор люб'язно звернувся до Соломії:
— Заходьте, прошу!
Майже автоматично Соломія увійшла до великої кімнати, посеред якої стояло тільки фортепіано. Вона хотіла щось пояснити, але професор уже сів за інструмент.