— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!
— Ага. Диявол змилостивився наді мною, — кинув я.
Ця розмова почала вже дратувати мене.
— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.
— Тобто як? — запитав я, вражений.
Снаут знову посміхнувся.
— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев'ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.
— Інкапсульовані?
Це мене зацікавило.
— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам'яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам'ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка "запам'ятовує". Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.
— Ага! —вигукнув я. — Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!
— Так. А втім, — додав Снаут, — може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...
Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.
— Ні, ні, — промимрив він, — і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.
— А їх ні?
— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .
— Нічим?
— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою...
— А якщо атомним випромінювачем?..
— Ти б спробував?
— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...
— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб'єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?
— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?
— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...
— Як що?
— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам'яті, на підставі яких...
— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки. — А Гібарян це знав?.. — запитав я несподівано.
Снаут пильно глянув на мене:
— Чи знав він те саме, що й ми?
— Так.
— Я цього майже певен...
— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?
— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку...
— "Малий Апокриф"?! — вигукнув я і підхопився з місця.
— Так. А ти звідки про це знаєш? — запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп'явся в моє обличчя.
Я заперечно похитав головою.
— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.
— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?
— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до "Соляристичного додатка" і до цього "Апокрифа". Що це таке?
— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.
Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.
— А Старторіус?.. — запитав я, ховаючи книжку.
— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.
— Ну, знаєш!
— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п'ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.
— Злочином?
— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, "реактивне розлучення". Краще звучить?
— Ти дуже дотепний.
— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.
— Ет, дай мені спокій.
— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?
— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з'явиться знову... Вона неодмінно повинна з'явитися?
— Найімовірніше, що так.
— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..
Снаут похитав головою:
— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.
— А якщо замкнутись?
— Помагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш які.
Снаут підвівся, а за ним і я.
— Послухай, Снаут... Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?
Він похитав головою.
— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму, — якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів, — трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками...
Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.
— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?
Снаут усміхнувся.
— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.