Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:
— Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.
Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.
— До чого ви ведете? — сухо спитав він.
— Ну добре, скажу прямо! — сміливо відповів Жеан. — Мені потрібні гроші.
При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.
— Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.
— Мені потрібні гроші, — твердо повторив Жеан.
— Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?
— Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші, — промовив Жеан утретє.
— А навіщо?
Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.
— Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [209]. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.
— А на яке це добре діло? — трохи здивований, спитав Клод.
— Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.
— Як звуть ваших друзів?
— П'єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.
— Гм! — пробурмотів архідиякон. — Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.
Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.
— А до того ж, — вів далі проникливий Клод, — що це за посаг, який має коштувати три флорини та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?
Жеан удруге спробував пробити кригу.
— Ну, нехай уже так, мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо-ла-Тьєррі у Вальд-д'Амур.
— Мерзенний розпуснику! — вигукнув священик.
— ANAГNEIA, — підтвердив Жеан.
Це слово, запозичене, може, не без лукавства зі стіни келії, справило на священика дивне враження: він закусив губу й почервонів від гніву.
— Ідіть, — сказав він нарешті Жеанові, — я чекаю на одну людину. Школяр зробив останню спробу:
— Брате Клод, дайте мені хоч скільки-небудь, я не маю за що пообідати.
— А на чому ви зупинилися в декреталіях Граціана? — Я загубив свої зошити.
— Що ви вивчаєте з латинської літератури?
— У мене вкрали мій примірник Горація.
— А як з Арістотелем?
— Отакої! А хто, брате, з отців церкви твердив, що єресі всіх часів знаходили притулок у нетрях Арістотелевої метафізики? Погань Арістотель! Я не бажаю, щоб його метафізика похитнула мою віру.
— Молодий чоловіче, — сказав архідиякон, — під час останнього в'їзду короля, в одного з придворних, Філіппа де Комін, на попоні коня було вишито девіз: "Qui non laborat, non manducet" [210]. Подумайте над цим!
Опустивши очі й приклавши палець до вуха, школяр з сердитим виглядом хвилинку помовчав і раптом з проворством трясогузки обернувся до Клода:
— Отже, милий брате, ви відмовляєте мені навіть в одному жалюгідному сольді, на який я міг би купити шматок хліба у булочника?
— Qui non laborat, non manducet.
При цій відповіді невблаганного архідиякона Жеан затулив обличчя руками, немов жінка, що плаче, і голосом, сповненим відчаю, вигукнув: 'Ouououououoi!
— Що це означає, пане? — спитав Клод, здивований такою вихваткою.
— Прошу, я вам скажу, — відповів школяр, підвівши на нього зухвалі очі, які він щойно натер кулаками, щоб вони здавалися заплаканими. — Це по-грецьки, це анапест Есхіла, який чудово відтворює відчай.
І при цих словах він зайшовся таким шаленим і розкотистим реготом, що примусив усміхнутися й архідиякона. Клод відчув свою провину: для чого він так розпестив цю дитину?
— О, добрий брате Клод, — знову промимрив Жеан, підбадьорений цією усмішкою. — Погляньте на мої діряві черевики. Черевик, який просить каші, яскравіше свідчить про трагічне становище героя, ніж грецькі котурни.
До архідиякона швидко повернулась його звичайна суворість.
— Я пришлю вам нові черевики, але грошей не дам, — сказав він.
— Ну хоча б одну жалюгідну монетку, — благав Жеан. — Я вивчу напам'ять Граціана, я віритиму в бога, стану справжнім Піфагором щодо-вченості та доброчесності. Але, благаю, хоч би одну монетку! Невже ви хочете, щоб паща голоду, яка розверзлася переді мною, чорніша, смердю-чіша й глибша, ніж пекло, ніж чернечий ніс, поглинула мене?
Клод, насупившись, похитав головою:
— Qui non laborat…
Жеан не дав йому скінчити.
— А, так! — вигукнув він. — Тоді до біса все! Хай живуть веселощі! Я засяду в шинку, битимусь, битиму посуд, ходитиму до дівчат!
Він кинув шапчиною об стіну і заклацав пальцями, немов кастаньєтами.
Архідиякон похмуро глянув на нього:
— Жеане, ви не маєте серця.
— У такому разі мені, якщо вірити Епікурові, бракує чогось невідомого, зробленого з чогось такого, що не має назви.
— Жеане, вам слід серйозно подумати про те, щоб виправитись.
— Ото дурниці! — вигукнув школяр, переводячи погляд з брата на реторти на вогнищі. — Тут усе порожнє — і думки, і пляшки!
— Жеане, ви котитесь по дуже похилій площині. Чи знаєте ви, куди ви йдете?
— У шинок, — відповів Жеан.
— Шинок веде до ганебного стовпа.
— Це такий самий ліхтарний стовп, як і всякий інший, і, можливо, саме з його допомогою Діоген і знайшов би людину [211], яку шукав.